Розділ 12. Космічна Гвіана

Ранок у Каєнні, столиці Французької Гвіани, видався дощовим. Але наші чарівниці були вже готові до такого перебігу подій, тому витягли з наплічника парасольки і пішли гуляти містом.

На їхній подив, дивитися було нічого. Напівпорожня площа, занедбані будинки, невелика кількість кав’ярень та магазинів із сувенірами. Очевидно, що туристів сюди зазирає небагато. Перш за все вирішили хоча б попити чаю з бутербродами, тому зайшли в одне з кафе і сіли за столик.

- Ти знаєш, - почала Натуся, - ми з тобою стільки країн відвідали і за такий короткий час, що мене скоро вже важко буде чимось здивувати.

- Розумію про що ти, доню, - погодилася бабуся. - У нас просто надлишок вражень і це нормально. Але завтра ми вже будемо в Чилі, останній країні нашої подорожі. Так що нам не так довго і залишилось подорожувати Південною Америкою.

- Не зрозумій мене неправильно, ця мандрівка - одна з найкращих у моєму житті, якщо не рахувати новорічної, але іноді мені здається, що кожного разу тут все повторюється.

- Ну не скажи, - заперечила бабуся. - Завжди можна знайти щось цікавеньке в кожній країні. Варто лише озирнутися навколо.

- Ок, що пропонуєш подивитися у Гвіані?

- Знаю, що тут є Острови Диявола з колишньою в’язницею для злочинців. Тепер це просто туристична пам’ятка, тому можна навідатися.

- А що, непогана ідея! - підхопила Натуся. - Де-де, а у в’язниці ми ще з тобою не були!

- Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не наврочити, - мовила бабуся.

Коли чай було допито, вийшло сонце і можна було й далі досліджувати місцевість. Вирішено було летіти на острови Диявола, а конкретно на острів Іль-дю-Салю. 

Від місцевих, які тут говорили французькою, чарівниці дізналися, що колонію для особливо небезпечних злочинців було вирішено побудувати французами. Ті колонізували Гвіану ще чотириста років тому та таким чином використали територію островів.

Коли чарівниці прибули на острів, від колишнього дому в’язнів мало що залишилося.

Лише подекуди стіни, які поросли мохом та деревами. Враження ці руїни справляли дуже гнітюче. Біля однієї зі стін сидів напівпрозорий чоловік та щось писав у своєму зошиті. Чарівниці підійшли ближче.

- Доброго ранку, добродіє! - привіталася бабуся. 

Привид підвів очі на незнайомок:

- Це ви до мене звертаєтеся? - перепитав він.

- Так, до Вас, - схвально захитала головою та. - Крім Вас тут нікого поки що немає. Ми - чарівниці з України, Ельвіра та Наталія. Ось, прилетіли на в’язницю подивитися.

- А мене звати Анрі Шар’єр, і я письменник. Принаймні був ним… Але ви можете звати мене “Метелик”.

- Який незвичний псевдонім, - зауважила Натуся.

- І назва моєї книги, - відповів привид. 

- І про що ж Ваша книга, якщо не секрет?

- Це реальна історія, якою я вирішив поділитися зі світом, щоб показати увесь жах, який коївся на каторгах у Франції. Мене незаслужено було засуджено на довічну каторгу, а усі докази були підроблені прокурором!

- Яка несправедливість! - обурилася бабуся.

- Так, життя іноді підносить нам неприємні сюрпризи, - погодився Анрі. - Так от, відбувати покарання мене привезли сюди, і на те, щоб нарешті вийти на свободу, мені знадобилося ТРИНАДЦЯТЬ років!

- Але ж Ви все ж змогли вибратися? - з надією подивилася на привида Натуся.

- Зміг, - посміхнувся той. І всі ці тринадцять років були насичені пригодами. Я тікав декілька разів, але більшість спроб були провальними. Через що я тільки не проходив… Навіть згадувати важко…

- І як же Вам вдалося вибратися звідси? - поцікавилася Ельвіра.

- У мене були вірні друзі, які допомогли подолати усі труднощі. Та і я не здавався і завжди вірив, що зможу знову на повні груди вдихнути повітря свободи! А в поважному віці написав про все це книгу.

- Обов’язково куплю і почитаю, коли повернемося додому, - завірила Натуся.

- А чому ж Ви тоді тут застрягли, якщо в результаті вибралися на волю?

- А я і не застряг! - заперечив привид. - Я просто іноді прилітаю сюди для натхнення. Пишу свій наступний роман.

- Шкода, що світ його так і не побачить … - зітхнула бабуся.

- Ця книга - лише для мене, - посміхнувся Анрі. - Мені вже час! Дякую за розмову!