Розділ 10. Незвичний Суринам

У найменшій країні Південної Америки - Суринамі - було сонячно. І не дивно, адже наші чарівниці потрапили сюди в один із сухих сезонів. Почали ж знайомство з цією країною з її столиці - міста Парамарібо.

Перше, що вразило наших мандрівниць - це привітність місцевих жителів. Кожен з перехожих з ними вітався та посміхався, ніби знайомі вже багато років. Один дідок навіть показав їм, де можна поснідати й чарівниці поспішили у місцеве кафе.

- Так дивно, що він говорив з нами нідерландською! - мовила Натуся, сівши за столик.

- Якщо не помиляюся, то Суринам був Нідерландською колонією, - відповіла бабуся. - Я правильно зрозуміла? - запитала вона офіціанта його мовою і повторила сказане раніше.

- Маєте рацію, сеньйоро! - підтвердив той. - Ми, місцеві, й досі називаємо свою країну Нідерландською Гвіаною. Адже незалежність ми отримали лише близько п’ятдесяти років тому.

- Тому й будинки у вашій країні такі особливі! - помітила Натуся.

- Так, їх будували голландці, тому й стиль відповідний.

- То тут лише нідерландською спілкуються?

- Та ні, місцеві жителі тут розмовляють приблизно 30 мовами та діалектами. 

- А є суринамська мова?

- Так, є! Нею говорить значна частина населення країни. І вивчити її не так важко, адже вона складається всього з трьохсот сорока слів.

- А як назва “Суринам” з’явилася? - поцікавилася бабуся.

- Від однойменної річки, - відповів привітно офіціант. - До речі, на цій річці побудоване наше місто. Можете прогулятися вздовж неї до форту “Зеландія” і відвідати музей всередині. А ще у цій річці потонув колись німецький корабель.

- О! То нам буде чим зайнятися, - мовила Натуся українською і підморгнула бабусі,  а потім знову перейшла на нідерландську: - А що у вас ще тут цікавенького побачити можна?

- В основному природу, - зізнався юнак. - Адже дев’яносто відстотків нашої країни займають тропічні ліси.

- Ого! - вихопилося у Натусі.

- Так, тому можете завітати до заповідника Галібі чи національного парку Браунсберг.

- Дякуємо за рекомендації, - мовила бабуся.

Після поживного сніданку, що складався з нідерландських млинців та смажених бананів, чарівниці вирішили піти таки до старовинного форту “Зеландія”, а потім на власні очі побачити корабель, що затонув.

Як не дивно, туристів в Парамарібо було зовсім мало. Як і місцевих жителів на вулицях. Виявилося, що щільність населення в Суринамі одна з найнижчих у світі. Всього три людини на один квадратний кілометр! Жителі Нью-Йорку чи Парижу могли б їм лише позаздрити! Стільки простору!

Центр Парамарібо теж виявився малолюдним. Та одну літню жіночку вони все ж перестріли. І та розповіла, що ця площа називається складним словом Онафханкелійнсплейн, що означає “Майдан Незалежності”. Чарівниці посміхнулися при згадці майдану. Виявляється, часточка України є і в далекому Суринамі.

У форті туристів взагалі не було. Тому в наших мандрівниць була можливість спокійно прогулятись за мурами та побачити колекцію пам’яток історії та культури в музеї. Трішки знудьгувавшись, вони поспішили до річки. Адже знали, що на дні їх чекає щось цікавіше.

Плавати в людській подобі було небезпечно, тож вирішили перетворитися на риб. Нашим мандрівницям пощастило, бо у річці риб вистачало. Тож вони одразу приєдналися до зграї та поплили за течією. Незабаром перед їхніми очима постав величезний іржавий корабель, який не стільки захоплював, скільки лякав усім своїм виглядом.

Зграя риб кружляла перед кораблем у пошуках якихось водоростів, але вода там була дуже брудною, а в роті наших мандрівниць відчувався металевий присмак. Враз течія почала змінюватися, і рибки знову поплили за нею. А маленька рибка-Натуся несподівано зачепилася за якийсь металевий прутик і поранила плавник. На щастя бабуся вчасно помітила це і допомогла онучці швидко дістатися берега. Коли вони знову стали людьми, у дівчинки на руці виявився глибокий поріз.

- І як це ти так того прута не побачила? - бідкалася Ельвіра. - Донечко моя люба! Ну потерпи трішки, зараз обробимо рану!

Бабуся приклала до неї руку і з неї полилося тепло. Кров зупинилася, а краї почали поступово стягуватися, ніби хтось зашивав її невидимою ниткою. Закінчивши чаклувати, Ельвіра скептично оглянула свою роботу. Шрам все ще залишився, але виглядав намабаго краще.

- Тобі потрібно поберегтися поки що! - мовила бабуся. - Так що в воду найближчим часом не полізеш!