Розділ 8. Таємничий Парагвай

У столиці Парагвая, або мовою гуарані “річки, що тече через море”, місті Асунсьйон, було хмарно, але час від часу сонечко все ж пробивалося крізь хмари, заливаючи вулиці своїм світлом. Бабуся з Натусею вже були готові досліджувати країну, однак ще не знали звідки починати. 

Оскільки на голодний шлунок погано думається, було вирішено спочатку поснідати. Вибір цього разу впав на “мбежу” - традиційну парагвайську страву, приготовану з крохмалем юки та сиром. Саме назва, яка чимось нагадувала “м-м-м бежу”, що з португальської перекладалося як “поцілунок” і змусила мандрівниць її замовити. Гаряча смачна випічка та ароматний чай їм дуже сподобалися та вгамували голод.

Тепер можна було і пройтися по набережній та подумати, що робити далі. На траві неподалік кафе, в якому снідали чарівниці, сиділо троє напівпрозорих чоловіків у військовій формі. Вони щось жваво обговорювали, не помічаючи нічого навколо. У руках у них були металеві чашки з якимось напоєм. Не підійти до них було б поганими манерами.

- Доброго ранку, добродії, - чемно привіталася бабуся. - Перепрошую, що ми перериваємо вашу розмову, але ми з онучкою в Парагваї вперше і хотіли б поспілкуватися з місцевими.

На обличчях чоловіків застигло здивування. Звісно ж Ельвірі довелося пояснювати їм, хто вони та чому їх бачать.

- Мене звати Сантьяго, - мовив один з привидів, - а це мої товариші по службі, Дієго та Пауло.

Чоловіки привіталися. 

- Що ж саме Вас цікавить? - звернувся Сантьяго до чарівниць.

- Ну хоча б те, чому ви у формі? Тут неподалік якась військова база?

- Все простіше, - сумно зауважив Пауло. - Ми загинули під час війни у 1869 році. 

- На Вашій території була війна? - уточнила бабуся.

- Так, півтора століття тому! І тривала цілих сім років… Ми боролись з Аргентиною, Бразилією і Уругваєм за доступ до океану. Не знаю, чи ви помітили, але Парагвай - це єдина країна у Південній Америці, яка цього доступу не має.

- Сподіваюся, ви хоч перемогли? - з надією запитала Натуся.

- На жаль, ні, - зітхнув Дієго. - Ми втратили багатьох побратимів, велику частину території, а саму країну відкинуло у розвитку на багато років назад.

- Яка сумна історія, - підсумувала бабуся.

- Так, сумна, але засмучуватися не варто! - бадьоро мовив Пауло. - Ми винесли свої уроки з історії і зараз Парагвай поступово відновлюється. Ми одні з перших у світі з експорту сої, яка зараз така популярна, особливо серед вегетаріанців! 

- А ще у нас чудові чайні плантації! - підхопив Сантьяго. - Чаю тут п’ють багато!

- До речі, - зауважила Натуся, - а що у вас в чашках, якщо не таємниця?

- Звісно ні, - усміхнувся Дієго. - Цей напій ми називаємо “терере”. Під час війни, коли ми знаходилися у лісах, нам заборонялося розводити багаття, щоб вороги нас не помітили. Тож ми почали заливати листя мате - це такий різновид чаю - заливати холодною водою. Виходило досить смачно! 

- Ми б вас пригостили, - завірив Пауло, - та наші напівпрозорі чашки не матеріалізуються.

- Як сказати! - в бабусиних очах з’явилися грайливі вогники. - Я вже колись привида одного повертала до життя на декілька хвилин, тож думаю з посудом проблем не буде.

З цими словами вона пробурмотіла кілька слів і чашка з напоєм у Пауло перестала бути прозорою і тепер зависла у повітрі. Натуся швиденько підхопила її і озирнулася на всі боки в пошуках випадкових свідків. На щастя, у ранковий час на набережній гуляло декілька літніх пар, які не звертали на чарівниць уваги. Натуся піднесла до губ чашку з прозорим напоєм і зробила ковток.

- Думала, буде гірше, - здивовано мовила вона і передала “терере” бабусі.

- А й дійсно не погано, - мовила та, посміхаючись до військових.

- Нам вже час іти, - Натуся віддала чашку Пауло і вона знову стала напівпрозорою. - Приємно було з вами поспілкуватися.

- Навзаєм, - відповіли ті та, попрощавшись з чарівницями, продовжили свою дискусію.

 - Куди тепер? - запитала дівчинка.

- Кудись на дику природу, до річки хочеться!

Ковдра-невидимка з’явилася з наплічника і вони, приховані від зайвих очей, полетіли на річку Акарай. Пролітали вони і плантації чаю мате, яким щойно і смакували. Долетівши до берега, вирішили просто посидіти та помилуватися природою. Раптом поблизу них з’явилася тварина, схожа на морську свинку, однак як для свинки вона була гігантською, а довжина її тіла точно сягала метра. Тварина оглядалася по сторонах, очевидно, у пошуках їжі.

- Щось мені не дуже біля неї комфортно, - прошепотіла Натуся, боячись привернути зайву увагу. - Зменш її поки що, про всяк випадок, а я поки в Інтернеті пошукаю якусь інформацію про неї.