Розділ 3. Казкова Бразилія

Ранок у “Січневій річці”, а саме так перекладається назва міста Ріо-де-Жанейро, видався напрочуд теплим та сонячним. Легенький вітерець приємно охолоджував тіло, а аромат свіжозмеленої кави підтримував усю цю ідилію.

- Може і я один ковточок зроблю? - запитала Натуся, поглядаючи на бабусину філіжанку з гарячим напоєм.

- Тобі зараз какао принесуть, а кава у твоєму віці поки що небажана, - відповіла бабуся. - А ось і наш сніданок.

Окрім кави та какао наші чарівниці смакували тостами з шинкою та сиром, які місцеві назвали “місту”. 

- Так незвично, що тут не розмовляють іспанською, - жуючи свій тост, дивувалася Натуся.

- Тому добре, що ми з тобою і португальську знаємо, - посміхнулася Ельвіра. - А взагалі - нічого дивного в цьому немає. Бразилія колись була колонією Португалії. Звідти і мова.

- Наскільки мені відомо, Португалія набагато менша!

- І ти не помиляєшся, дитино, - підтвердила бабуся. - Тут у двадцять разів більше носіїв мови, ніж у країни, яка цю мову їм привезла.

- Як цікаво!

- Бразилія взагалі дуже велика країна, - мовила українською з легким бразильським акцентом офіціантка, яка протирала сусідній столик і випадково почула розмову наших туристок. - Найбільша з південноамериканських і п’ята у світі, як за площею, так і за кількістю жителів!

- Ой! Ви нас розумієте! - здивовано вигукнула Натуся.

- Так, мої батьки - українці, родом з Волині, тож рідною мовою володію. Я ж народилася тут, а звати мене Джулія, хоча мама з татом Юлею називають, на свій манер.

- Приємно познайомитися, - радо мовила Ельвіра. - Це Натуся, а я - Ельвіра.

- Навзаєм, - відповіла та. - Ви в Бразилії вперше?

- Так, хочеться пізнати цю країну якнайкраще, але часу обмаль.

- Питайте! Чим зможу допоможу!

- Ой, то у мене в такому разі безліч запитань, - Натусі усе було цікаво. - Ви вже сказали, що Бразилія займає дуже велику територію. Мабуть, з багатьма країнами тут кордон має?

- Майже з усіма, окрім Еквадору і Чилі.

- А звідки взагалі походить назва Вашої країни? - запитала дівчинка. - А то ми тут нещодавно в Болівії були, то вона на честь Симона Болівара названа була. Тут теж історія подібна?

- Зовсім ні, - заперечно захитала головою Джулія. - Спочатку ця територія називалася Терра-де-Санта-Крус.

- Земля Святого Хреста, - переклала Натуся, а та, кивнувши, продовжувала:

- Однак потім державу перейменували на Бразилію на честь дерева пау-бразил, що росте в цих краях. 

- А національних парків у вас тут багато? - поцікавилася бабуся.

- Величезна кількість! На всій території країни розташовано СІМДЕСЯТ ДВА національних парки, більшість з яких у північному регіоні.

- А який нам порадите відвідати?

- Шападу Діамантину. Це неймовірне місце, вкрите печерами і дивними гірськими утвореннями, озерами з кришталево чистою водою і недоторканим зеленим лісом. Звідси далекувато, якщо ви на машині, але літаком недовго летіти.

- Чула, що у вас аеропортів багато, - мовила Ельвіра.

- Так, - погодилася офіціантка, - понад чотири тисячі. За кількістю аеропортів ми поступаємося лише Сполученим Штатам.

- Неймовірно! - нашим чарівницям все більше тут подобалося. 

- А взагалі тут і в Ріо є що побачити, - продовжувала Джулія. - Обов’язково підніміться на вершину гори Корковаду. Там стоїть…

- Статуя Ісуса Христа, - договорила за неї Натуся.

- Саме так, а ще не забудьте про пляж Копакабана, там і лагуну Родріго де Фрейтас побачите і Цукрову Голову!

- Цукрову Голову? - перепитала бабуся.

- Це так гора називається, самі переконаєтеся у схожості, коли побачите, - посміхнулася Джулія. 

- Цікаво буде глянути, - чарівницям вже не терпілося побачити все на власні очі.

- Однак мушу вас одразу застерегти, - перейшла на шепіт офіціантка. - Цінні речі, якщо вони у вас є, ховайте подалі від людських очей. Людей, охочих до чужого добра тут багато.

- Гаразд, - насторожилася бабуся.

- І ще одне, - продовжувала Джулія, - практично кожне велике бразильське місто оточене фавелами. Це бідні райони, куди боїться заходити навіть поліція. Тут у Ріо в таких нетрях мешкає третина населення міста. У фавелах свої закони, тож туди краще туристам не йти. Це дуже небезпечно.

- Окей, - мовила Натуся, склавши великий і вказівний пальці, кружечком.

- Нікому так тут не показуй, - посміхнулася нова знайома. - У Бразилії цей жест вважається образливим. Так місцеві жителі показують, що вважають свого співрозмовника цілковитим «нулем» і нікчемою. А ось те, що українці називають «дулею», бразильці використовують як захисний знак.