Розділ 2. Фантастична Болівія

Болівія та одна з її столиць, Ла-Пас, зустріли мандрівниць хорошою сонячною погодою. Так, так, мої любі, вам не почулося. У цій країні є два міста, що вважаються столицями - вже згаданий Ла-Пас, де знаходиться будинок уряду, та Сукре, офіційна столиця Болівії. Але повернемося до наших чарівниць.

Вони стояли на одній з вуличок Ла-Пасу й оглядалися навколо. У повітрі витав дух пригод. Настрій був чудовий і хотілося якомога швидше почати досліджувати все навколо. 

Звісно, досліджувати вирішили перш за все місцеву кухню. Куди ж на голодний шлунок подорожувати? Цього разу снідали м’ясними пиріжками з часником та родзинками, які місцеві жителі називають “сельтеньяс”.

Звісно, і цього разу чарівницям не дали поїсти спокійно. За їхнім столиком знову опинився напівпрозорий незнайомець.

- А це вже стає традицією, - посміхнулася Натуся до бабусі, показуючи на блідого чорнявого привида з бакенбардами та вольовим поглядом у червоному мундирі. - Доброго ранку, шановний! Чим можемо допомогти?

- Доброго… - здивувався той, не очікуючи уваги до своєї прозорої персони. - Ви мене бачите?

- Так, бачимо, ми - чарівниці з України. Я Наталія, а це моя бабуся Ельвіра.

В цей час між столиками ходила офіціантка, яка, почувши уривки фраз, тепер з недовірою дивилася на цих двох іноземок, які зверталися до когось третього, уявного. Однак, вирішивши, що їй це все здалося, махнула рукою і, підібравши брудний посуд зі столиків, поспішила на кухню.

- Мене звати Симон, - продовжував тим часом привид, - Симон Болівар.

- Болівар? - перепитала дівчинка. - Дуже схоже на назву цієї країни, Болівію!

- Не просто схоже! - запевнив полководець. - Її назвали на мою честь.

Він гордливо оглянув співбесідниць.

- Як цікаво, - мовила бабуся. - І чим це Ви таку шану заслужили, якщо це не таємниця?

- Ніяка це не таємниця, - запевнив Болівар. - Я хоч родом з Венесуели, та моя армія майже двісті років тому звільнила цю колонію, яка називалася Верхнє Перу, від іспанців. В такий спосіб місцеві жителі мені віддячили за свою незалежність.

- Гарна подяка! - захоплено сказала Натуся. - А головне - залишиться на віки! Краще, ніж якісь гроші чи пам’ятники.

- Я теж так думаю, - погодився Симон. - А вас що до нас привело?

- Хочемо пізнати цю країну, побачити цікаві місця, дізнатися про неї щось нове та несподіване, ну і місцеву кухню продегустувати.

- Місце ви вибрали чудове. Адже Болівія - справжній рай для м’ясоїдів. Яку б м’ясну справу не вибрали - все сподобається, впевнений в цьому.

- А як щодо риби? - поцікавилася бабуся.

- Рибу краще ловити в нашому відомому на весь світ озері - Тітікака, а потім і посмажити. Смакота!

Натуся, почувши таку смішну та оригінальну назву, не втрималася і засміялася: ха-ха-ха! тіті-кака!

- Дякуємо, сеньйоре Боліваре, - мовила бабуся, строго поглянувши на онучку. - Обов’язково туди завітаємо!

- А ще, якщо шукаєте гострих відчуттів, візьміть велосипеди та проїдьтеся “Дорогою смерті”.

Натуся одразу припинила сміятися. Назва місця звучала загрозливо.

- Що ще за дорога така? - поцікавилася Ельвіра, теж заінтригована такою назвою. 

- “Дорогою смерті” місцеві жителі називають шлях від Ла-Пасу до іншого містечка, під назвою Короїко. Свого часу ця дорога була офіційно визнана «Найнебезпечнішою у світі», адже щороку на ній гинуло десятки, а то й сотні людей. А близько сорока років тому сталося найстрашніше. Жителі Ла-Пасу поспішали повернутися додому після довгих святкових вихідних у теплому Короїку і на вузькому повороті автобус нахилився і впав зі скелі. Того разу на цьому маршруті загинуло понад 100 людей.

- А чого ж Ви тоді нам таке пропонуєте? - здивовано запитала Натуся, все ще оговтуючись від почутого.

- Річ у тім, що місцеві жителі вже побудували нове безпечне шосе, а ця дорога стала туристичною пам’яткою. Пейзажі там мальовничі, а туристи мають змогу покататися нею на велосипедах. Тут і тури організовуються спеціальні.

- А що, ідея цікава, - мовила дівчинка. - А наскільки вона довга?

- Сама “Дорога смерті” має тридцять п’ять кілометрів. Треба лише дочекатися провідника і поїхати з групою. Так безпечніше!

- Ну, ми й самі можемо впоратися з цим, - підморгнула онучці Ельвіра. - Що ж, тоді будемо рушати. Дякуємо, сеньйоре Боліваре, за поради!

- Будьте обережними і нехай щастить!

Привид раптом щез, адже до столу вже підійшла офіціантка з рахунком за сніданок.

Розплатившись за смачні “сельтеньяси”, чарівниці вирішили не гаяти часу, а відправитись одразу на “Дорогу смерті”. До пункту відправлення долетіли швидко, вкриті від стороннього ока ковдрою-невидимкою. Бабуся начаклувала їм сучасні гірські велосипеди й мандрівниці обережно почали спускатися. Однак, обережно було спочатку. Але поступово дорога ставала крутішою й тому швидкість все збільшувалася та ставало все небезпечніше.