18. Розкрита правда.

Вийшовши з машини ми втрьох підійшли до під'їзду. Підіймаючись на третій поверх, де власне й знаходилась моя квартира, на мить мій погляд ковзнув по сусідньому помешканню Кейт. І в куточку моєї свідомості спливла надія. А що як я зайду, і побачу любу подругу, що сидить, осяяна сонячним промінням, п'є свій улюблений м'ятний чай і дивиться дурнувату програму по телевізору.. Але ця надія швидко розбилась — реальність нагадувала про жорстокість цього несправедливого світу. Я ж натомість відчинила двері власної квартири.

Струм адреналіну пробіг по тілу. Там же нікого немає, правда ж? Чи це сам факт того, що за мною весь час могли спостерігати, так лякав? Та не встигла я переступити поріг, як вперед вийшов Адріан. Він не обернувся, не глянув на мене. Одразу почав пильно оглядати темну прихожу, що простягалась від дверей до вітальні. Здається, він механічно сканував простір на наявність будь-якої ознаки небезпеки. За хвилину він ступив далі, я зайшла за ним, Леон же був позаду. Кухня, що була поєднана з вітальнею здавалась світлішою, через вікно, що прикривала лиш світло-блакитна фіранка.

Сказавши Адріану й Леону зачекати там, я звернула до коридору, з двох боків якого розташовано двоє дверей. Одні вели до спальні, саме туди я й попрямувала. Мій погляд ковзнув по полицях над робочим столом, починаючи шукати те. за чим, власне, ми сюди й приїхали. За нею відкрила шухляду стола. Не знайшовши там нічого, я прочинила дверцята старої дерев'яної шафи. Мою увагу привернула велика, чорна напівпрозора тека, яку я ледь бачила на найвищій поличці. Щоб отримати її потрібен стілець, який я невдовзі підсунула і стала зверху. Руки потягнулись і торкнулись шорсткої папки.

Вже сидячи на ліжку, протерла пил, який свідчив, про те, що її не відкривали вже досить давно. Я почала переглядати її вміст. Старі листівки, газети, не надто важливі документи й записки. І... О! Те, що я шукала. Той самий лист, що час від часу спливав нечіткими спагадами в пам'яті, - лиш трохи пожовклий від часу, який навіть до нього був безжальним.

— Адріане, Леоне, йдіть сюди. — Покликала чоловіків, розкриваючи запечатаний згорток паперу.

За мить, на порозі не надто просторої кімнати з'явились дві постаті. Молодший опустився на ліжко, старший стояв поряд, нависаючи над нами.

— Ти впевнена, що це він? — Обережно спитав Лев. В його голосі чулась схвильованість, яку я відчувала настільки насичено в собі.

Я кивнула, дістаючи з конверта сам лист. Руки ледь помітно тремтіли, але відступити я точно не могла. Провівши очима по першому рядку,було важко зосередитись на реченні. Але механічно я почала читати.

" Мої вітання, мишко. Ти б знала, як довго я вичікував нагоди це зробити. А я й не знав, що сьогодні твій день народження. Уявляю, який це приємний сюрприз для тебе. Ха-ха. Мабуть, ти повірила поліції, що твій татечко потрапив в аварію, через нетверезий стан, чи не так? Але не все так просто, мишенятко. Я спостерігав за ним весь час, поки той сидів за кермом. Такий зосереджений, відколи дізнався що його донечці може загрожувати небезпека. Хах. Та він сам пожертвував собою заради тебе. Тож можеш вважати, це ти винна в його смерті. Твоє нікчемне життя, замість його ... "

І ось тут я не стримала схлип. Не встигла навіть дочитати, як сльози затуманили погляд, букви розпливлись на папері. Тремтіння в руках посилювалось. Чорт... Пекучий біль почаав розростатитсь у грудях, зосередившись в серці. Це було нестерпне відчуття, ніби давня рана почала кровоточити знову. Але цього разу з новою силою.

* * *

Адріан.

Я бачив страх у сірих очах Елізабет, коли вона розгортала лист. Бачив, як тремтіли її стрункі пальці, тримаючи тонкий папір. Груди здавлювало вже знайоме відчуття. Хотілось заховати її від усього цього болю. Але звідки воно бралось? Чому саме зараз? Чому через неї —  цієї тендітної дівчини з чарівним ластовинням на рожевих щоках. Що в ній особливого? Я не мав би цього відчувати. Так, жаль і співчуття. Але звідки з'явилось це бажання захищати?

Та ось я стояв посеред її спальні і слухав слова, що тихо виринали з тремтячих вуст. Рядки, від яких злість розповзалась тілом. Що це за божевільний такий? Якого біса грається з почуттями невинної. Я стискав руку в кулак, настільки, що кісточки пальців біліли. Та це єдине що я міг зробити, щоб стриматись, щоб не рознести цю кімнату, щоб не наробити дурниць в спалаху гніву.

З кожним прочитаним рядком, її голос тремтів все дужче. Я спостерігав і здавалось, вона от-от зірветься. Я помітив, як її очі наповнювались слізьми, червоніли. І так і сталось. Елізабет зупинилась, тихо, ще стримувано схлипувала, закусуючи нижню губу, майже до крові. Хотілось зупинити її.

Сам того не усвідомлюючи, я рефлекторно ніжно торкнувся її підборіддя, боячись нашкодити, нахилив його так, щоб її очі звернули увагу на мене

— Елізабет, ти не винна у божевільних вчинках цього покидька. Чуєш? Ти не маєш права звинувачувати себе. Ми помстимось, обіцяю. Знайдемо його і покараємо.

Я говорив це так, наче від моїх слів залежала чиясь доля, я боявся. Не хотів бачити її такою... Розбитою.