17. Розслідування минулого.

Девід Олегович запросив нас сісти на диван і розповісти всю історію. Його вираз обличчя змінився. Наче він відкинув всі емоції й залишив лиш професіоналізм. Я розказала все: про дитинство, батьків, їхнє розлучення й аварію батька, похорони, про підтримку Кейт, переїзд, про листа, який я пообіцяла пошукати коли повернусь додому, про посвяту першокурсників, поїздку на мотоциклі та про повідомлення. Хлопці теж дізнались про мене багато нового. По їхніх реакціях можна було зрозуміти, що ця історія їх вразила. В Адріана постійно стискалась рука в кулак, а Леон час від часу проводив рукою по волоссю. Я ж розповідала все геть спокійно. Наче це був сюжет фільму, а не власне життя. Все тому, що біль був настільки сильним і постійним, що я перестала його сприймати як щось жахливе та чуже.

Девід одразу коли дослухав, взяв дані для перевірки місця відправлення смс і відстеження пристрою.

— Для Вашої безпеки варто пожити поки в іншому місці. Є якийсь варіант? — спитав чоловік.

Я задумалась, хоча й без цього прекрасно знала що не маю де переночувати...

— Я не..

— Можеш в мене залишитись. — Перебив Адріан. Його тон наче не залишав місця для суперечок.

А я й не знала чи варто погоджуватись. Чи не принесу я йому більше незручностей? Я не любила залишатись в боргу, а тим паче не хотіла створювати йому тягар з власних проблем.

— Ти впевнений? Я можу підшукати щось...

— Так, я наполягаю. — Твердо мовив брюнет. Я зітхнула та все ж кивнула.

— Добре, тоді вирішили. Оскільки цей невідомий не нашкодив тобі досі, навряд він це зробить зараз. Але все ж потрібно щоб Ви були обережною. Я приставлю охорону до будинку Адріана. — Погляд Девіда Олеговича перебіг з мене до свого сина. — Не намагайся діяти самостійно. Хтось намагається зашкодити цій дівчині через близьких їй людей, а отже ти можеш бути наступним.

— Я знаю. Заїдемо до твоєї квартири? — Звернувся він уже до мене.

— Так, я заберу необхідні речі й пошукаю листа. — Я погодилась. Думка про те, що відтепер ми будемо ще більше пов'язані, проганяла по тілу мурашки. Але це єдиний вихід.

Ми отримали ще інструкції щодо безпеки від слідчого, попрощались і вирушили далі. Було важко на душі через свідомий і необхідний вибір. Не встигла я попрощатись з Кетті, як життя підкинуло більше проблем. Знову пекуче відчуття несправедливості розповзлось тілом. Але думка, що я не одна в цьому давала відчутне полегшення, хоч можливо це й була лиш ілюзія, в яку я щиро хотіла вірити й в яку вперто чіплялась, як за рятівне коло.

Останній шанс на порятунок, яким раніше була моя люба Кейт. Але його в мене забрали. А мені не залишається нічого іншого як змусити винного відплатити.

В машині було тихо, хоч мені й кортіло поставити кілька питань. Але це бажання відпало як тільки салоном роздалось голосне бурчання. Ми з Адріаном, наче по сигналу, поглянули на Леона, який тепер уже сидів спустившись на сидінні і стримуючи сміх і сором закривав лице руками. Хоч йому не вдавалось добре приховати почервоніле обличчя.

— Схоже Лев зголоднів. — Подражнив його друг. Вперше бачу на його обличчі таку посмішку. Та що там. Я й не знала, що він вміє так посміхатись. Від цього видовища важко було втриматись, щоб й самій не хихикнути. А за цим роздався повноцінний сміх Леона, який уже не стримувався. Чомусь ця мить була такою теплою, що в якомусь куточку мого зраненого серця розливався жар надії...

— Адріанчику-у — Протягнув той, уже трохи заспокоївшись. — Заїдемо до цілодобового дорогою?

На що інший вдавано важко зітхнув, а потім кивнув. Хоч його видавали куточки губ, що тягнулись у стриману усмішку. Вона йому так личила, робила з нього геть іншу людину. Попри строгі брови, робила риси обличчя м'якшими.

— Дякую! Ти мене рятуєш, друже! — Задоволено, наче по-дитячому відповів з вдячністю Леон.

— Будеш винним. — Підморгнув брюнет.

Адріан знову повернувся до звичної поведінки. Зосередившись на дорозі він прямував в пошуках магазину, який міг би працювати в цей час. Припаркувавшись, Лев пішов сам добувати їжу, так, саме так сказав Леон і вийшов з машини, залишивши нас наодинці.

Перші хвилини тиші були незручними, тож я хотіла її порушити.

— Вибач, якщо я надто нав'язлива. — Промовила тихіше я.

— Не говори так. Я сам запропонував. Як я вже казав, не хочу, щоб ти постраждала. Може ми й випадково зустрілись, проте зараз ми маємо триматись разом. Звісно якщо я не викликаю негативних емоцій в тебе.

— Ні, звісно. — Ти опустила погляд на руки, а тоді знову подивилась йому в очі. — Дякую тобі за все... Я б давно мала тобі це сказати.

— Я майже нічого не зробив. Подякуєш ще раз, коли ми зловимо того покидька. А поки тобі краще зосередитись на собі. Ти й так багато пережила.

Хоч промовив він це так стримано, в його погляді пробивались м'якість і схвалення. Я кивнула. Більше ми нічого не говорили, а за кілька хвилин пасажирські передні двері прочинились і в машину сів Леон, тепер уже задоволений з пакетом продуктів.

— Та-ак, я взяв і вам дещо, варто перекусити. — Сказав молодший, простягаючи мені протеїнові батончики, сендвічі та пляшку води. Те ж саме він запропонував другові.

Ми разом поїли й Адріан знову завів автівку. Двигун замуркотів і ми виїхали на трасу. До моєї квартири їхати не довго, проте ця поїздка тепер вже відрізнялась від попередніх. Комфортна тиша трьох втомлених людей заповнювала простір.

Я з натягнутим пледом вмостилась на задньому сидінні, де було вдосталь місця. Леон щось дивився в телефоні, а Адріан зосередився на дорозі. Я мала хвилинку, щоб роздивитись його. В ролі водія він виглядав так природно, наче ця навичка була в нього з народження. Те, як він охоплював міцними руками кермо автомобіля, плавно повертаючи його, коли було потрібно. Як його очі стежили за кожною деталлю на дорозі й час від часу дивились в дзеркало заднього виду й зустрічались поглядом зі мною. Від чого вкотре, по моєму тілу зрадницьки пробігали мурахи. Він був виснажений — це було помітно по його ледь опущених повіках.

— Приїхали. — Низький голос розрізав тишу. Що ж... Я повернулась до своєї квартири, яку раніше могла б назвати домом... Але там більше не було того, що робило його рідним і теплим.