16. Новий етап.

Сідаючи до машини, ми вирішили все ж заїхати до батька Адріана. Дивним чином його слова заспокоювали та змушували мене відкинути вагання і довіритись. Надворі вже стемніло. Від дощу мокрий асфальт наповнював повітря приємним запахом свіжості. Я все ще була у чоловічому піджаку, він зігрівав. Ну і звісно, мені подобався парфум, що ненав'язливо проникав у ніздрі.

Втома давала про себе знати, проте я не давала собі розслабитись. Надто тривожними були думки.

Я кілька разів перечитувала те повідомлення. Потрібно пошукати лист. Я мала надію, що він знайдеться. Чомусь відчуття, що це надзвичайно важливо, не давало спокою. Якщо це через якогось божевільного померли такі дорогі мені люди, я не зможу пробачити собі, якщо не помщусь. Байдуже на все, в мене з'явилась мета. Сенс життя — можливо, останнє, що тримає мене тут. І я точно не здамся. доки винного не покарають. Навіть якщо це означає, що моє життя під загрозою. Все, щоб відчути хоч короткочасне полегшення.

Поринувши у роздуми я й не помітила як розмиті пейзажі полів і лісів змінились високими будівлями та вуличними ліхтарями. За мить автівка загальмувала, припаркувавшись біля офісу. Леон першим вийшов і відчинив дверцята машини з мого боку. Я взяла його руку і вийшла, зустрівши погляд Адріана, що підійшов супроводити мене. Нічне повітря знову вразило своєю прохолодою, нагадуючи про осінь, що наближалась.

Ми зайшли всередину будівлі. При вході на нас звернула увагу жінка на рецепції. Хлопці оминули її одразу попрямувавши до ліфта. Дзеркальна кабінка, створювала моторошну ілюзію пастки. А можливо, це просто в мені говорила втома від всього пережитого сьогодні.

— Не хвилюйся. — Наче прочитавши мої думки, запевнив Леон. — Батько Адріана професіонал.

— Добре... — бажаючи вірити цьому відповіла я.

Ми вийшли з ліфта, здається, на поверсі сьомому. Пройшовши в кінець коридору зупинились навпроти чорних матових дверей з вивіскою "Старший слідчий - Девід Грейс"
Адріан постукав і одразу зайшов, навіть не дочекавшись відповіді. За ним йшла я і останнім Леон, зачинивши за собою двері. Легке хвилювання пронизало тіло, коли я оглядалась. Кабінет був темним, просторим, майже пустим. Робочий стіл ближче до панорамного вікна з комп'ютером і купою паперів, навпроти крісло. Ближче до виходу — шафа, очевидно для верхнього одягу. По центру стояв чорний шкіряний диванчик і білий столик на низьких ніжках.

Лиш після того, як я провела поглядом по інтер'єру він впав на постать, що, здається, зі здивуванням і строгістю дивилась на нас. Це чоловік, років сорока п'яти, з густою, охайною, темною бородою, майже чорними очима, що підкреслювали густі брови, і губами, стягнутими у лінію. Його риси обличчя давали зрозуміти в кого вдався син. В них була схожа небезпечна аура. І обидва дивились один на одного з безжальністю в погляді.

— Не очікував тебе тут побачити, синку. — Мовив Девід. Його ім'я було на вивісці, тож здогадатись було не важко.

— Я теж не очікував цього. І не думай, що я вже пробачив тобі. Мені потрібна твоя допомога. Але спершу. — Він поглянув на мене, жестом вказавши, щоб я підійшла ближче. — Це Елізабет, вона причина чому я тут.

— Так, Девіде... — я розгублено подивилась на Адріана.

— Олегович. — одразу продовжив, зрозумівши мене.

— Так, Девіде Олеговичу. Саме Адріан вмовив мене звернутись до вас. Сподіваюсь, ви зможете мені допомогти. — Звернулась до слідчого.

— Схоже це щось серйозне, якщо він тебе привів до мене. — З ноткою скептицизму відповів він.

— Так, батьку. — сказав його син швидше, ніж я змогла щось виговорити. — В Елізабет загинуло двоє людей і ми підозрюємо, що це не випадковість. — З серйозністю в голосі твердо почав Адріан.

Його батько одразу випрямився, закидаючи ногу на ногу, у своєму кріслі. Його пильний погляд вивчав мене.

— І чому ж ви так вважаєте?