15. Божевільна помста

Телефон у сумці завібрував, я не одразу почула це, а коли дістала подивитись, на увімкненому екрані світилось одне єдине повідомлення, проте саме воно змусило мене здригнутись і завмерти.

" Сподіваюсь, я вчасно, мишенятко. Як тобі подарунок на свято? А я ж попереджав, що змушу тебе шкодувати про власне народження. Хтось має брати відповідальність за помилки батьків. "

Я прочитала його в голос. Сама не помітила цього. Перечитала ще раз, тільки вже подумки, перебираючи кожне слово у голові. І кожен раз мене охоплював жах. То це справді не випадковість?

— Що це означає? Ти знаєш від кого повідомлення? — знервований голос Леона прорізав жахливу тишу.

Я похитала головою, слова ніби застрягли в горлі. Паніка охопила кожну клітину тіла, наче паралізовуючи.

— Елізабет, дихай! — Ці слова змусили мене різко вдихнути, жадібно хапаючи повітря. Адріан розвернув мене до себе і тоді я заглянула йому в очі. Тверді, темні, надто небезпечні як для звичайного студента і надто стурбовані для такого як він.

— Я... Не знаю чому... Це хтось так мститься мені? Але за що? — слова вирвались надто злякано, попри удавану стриманість у голосі. — Чому він каже так, ніби це не вперше? Тобто... І батько помер через нього? Але ж він вперше мені пише... Чи ні? — раптом у пам'яті виринув спогад.

Шість років тому, цього ж дня, після похоронів:

Зорі вкрили небо, лиш тоді я повернулась додому. Геть розбита і без жодного бажання жити. Прийнявши душ, я вийшла на кухню і лиш тоді помітила сірий конверт з листом на столі. Він не надто мене хвилював, мабуть, то від родичів із-за кордону, можливо тато забрав перед... смертю і не встиг відкрити. Я кинула його на свій стіл. Прочитаю пізніше. Проте згодом я загубила його серед інших паперів.

* * *

Я його викинула? Чи він десь зберігся при переїзді? Думки були переповнені здогадками, доки я не перемикнула свою увагу на слова Адріана.

— Послухай, нам потрібно звернутись до поліції. Я можу зателефонувати своєму батькові, він там працює. — Запевняв непохитний голос брюнета. Леон здивовано глянув на нього, та я не знала чому він так відреагував. Проте зрозуміла коли той поставив запитання другові.

— Ти ж не спілкувався з ним від того випадку, правда ж? — схвильовано запитав Лев, наче між Адріаном і його батьком були не дуже хороші стосунки. Але про який випадок він говорив?

— Це інша ситуація. Хоч я його і зневажаю, проте він єдиний, хто зможе знайти й покарати. — твердо і трохи роздратовано відповів. Його стиснута щелепа і набухлі вени свідчили про те, що він не був у захваті від свого ж рішення.

Я вагалась, не знала чи варто це робити... Що як той, хто до цього причетний дізнається? Я можу поставити під загрозу ще й життя двох не причетних до цього студентів. Але іншого виходу я не бачила. Бажання дізнатись правду і покарати винного було сильнішим.

— Якщо це правда, якщо це справді справа рук цього невідомого... Ви можете опинитись в небезпеці через мене. — Несміливо вимовила я, поглянувши на них обох. Я хвилювалась — не хотіла, щоб і вони постраждали через мене.

— Ми не залишимо тебе саму. Одного разу я вже відчув, як це бути безпорадним, не мати змоги втрутитись і втратив дорогу мені людину. Я бачив, як світ руйнується прямо на моїх очах. Відчував кров найближчої на своїх руках. Тому я не дозволю собі бути осторонь, коли можу запобігти ще одній втраті. Я не герой, не той, хто може жити, витримуючи цей тягар, не той, хто обіцяє захищати всіх, хто цього потребує, але ти... інша. Я не хочу, щоб постраждала ти.

Ці слова вдарили в саме серце, але не принесли болю, натомість я відчула, що вони вкарбувались глибоко в розум і зародили нові почуття в серці. Провина, страх, рішучість, бажання щось змінювати й водночас шалене вагання, від якого тілом проходився струм. Все це змішалось в один потік емоцій, який викликав Адріан. Це справді слова того самого, стоїчного і завжди спокійного чоловіка з зосередженим й небезпечним поглядом і твердим невідступним тоном в голосі? Хіба людина може мати настільки різні сторони своєї особистості? Його суворі риси обличчя викликали зовсім незвичні та забуті роками відчуття. Я розуміла, що ми знайомі всього чотири дні, але здавалось що ця цифра приховувала в собі набагато довший проміжок часу. Ніби все, що сталось за цей період, пов'язало трьох студентів з різними історіями в одну, значно глибшу і все ж небезпечну.

Дякую, що читаєте!

Сподіваюсь, ви вже зареєструвались на Букнеті!
Адже зареєстровані читачі мають справді зручні переваги:
– додають книжки в бібліотеку (щоб не загубити й читати офлайн);
– коментують розділи та спілкуються з авторами;
– мають доступ до творів 18+;
– можуть купувати книги та ловити знижки;
– підписуються на авторів і першими дізнаються про новинки чи бонуси 

А ще мені буде безмежно приємно бачити вас серед підписників і читати ваші думки під розділами. Ваша підтримка — це натхнення творити далі.
Обіймаю кожного, хто тут. Дякую, що проживаєте цю історію разом зі мною!