14. Часткове звільнення

— Мій батько помер в аварії. Прямісінько перед моїм днем народження. — в голову підкралась болюча підозра. Чорт, як я раніше цього не побачила? Що татусь, що Кейт померли в аварії, в один день, різницею у шість років. Дихання збилось у грудях, страх проник в кожну клітину тіла.

— Елізабет, ти в порядку? Ти чуєш мене? — занепокоєний голос Леона пробудив мене з роздумів. Я вхопила повітря, наче до цього доступ до нього хтось в мене забрав.

— Так... — хрипло і невпевнено відповіла я. Не знаю чи варто ділитись з ними цими сумнівами...

— Точно? На мить здалось, що в тебе почалась панічна атака. — не зовсім повірив у мою відповідь зеленоокий.

— Я... Просто задумалась... — поглянула на нього, але погляд перехопив насуплений Адріан. Від його очей, темних, як бездонна прірва, по шкірі пробігли мурахи, які дивились на мене через дзеркало заднього виду. Наче він бачив мене наскрізь, мої приховані думки й таємниці.

Зрештою, він зробив мені послугу і звернув увагу на майже порожню дорогу. Інакше ще мить і я б забула як дихати, але цього разу не від думок в голові. Тишу порушив молодший.

— То це у свого тата ти була сьогодні вранці? — Обережно спитав. Я кивнула, роздивляючись дрібні краплі, що стікали по вікну.

— Співчуваю...

— Дякую. Вже багато часу минуло, а я так і не знаю, куди він їхав. А може це не так вже й важливо.

— Ми майже приїхали. — перервав низький голос Адріана.

Він припаркувався, ми вийшли, я тримала в руках вазу. Дощ і не думав закінчувати свою трагічну симфонію, але хоч грім перестав лякати. Перші холодні каплі торкнулись теплого обличчя, змушуючи закрити очі. Але ненадовго. Їх закрив щільний темний матеріал парасольки, яку тримав старший. Передчуття важким тягарем лежало на грудях. Попереду відкривався захопливий краєвид. Я б повірила в це, якби погода була дещо іншою. Але поки це місце нічим не краще за кладовище. Тільки тут помирали б душі.

На плечі впав чийсь піджак, по запаху я зрозуміла кому він належить. Цитрусовий парфум з нотками деревини. Чоловіча рука лягла на мою спину, біля лопатки — мовчки вела до урвища. Леон йшов спереду. Ніби це зачароване місце було його домом.

Зупинившись за кілька кроків до краю ми наче одночасно завмерли. Ніхто нічого не казав. Усі розглядали і намагались увібрати кожну особливість цього місця. Аж доки, на наше здивування, кілька яскравих оранжевих променів не засвітило прямо на нас. Дощ сповільнив свій танок, наче поступаючись перед новоспеченим королем Сонцем.

Я зрозуміла, це саме та мить, яку ми відкладали. Мить останнього прощання, завершальний акорд. І як би важко не було, я не могла змарнувати такого шансу, що дарувало нам царство Неба. Я переконалась, що краплі геть перестали торкатись витягнутої руки. Тоді відкрила вазочку, відчуваючи стукіт власного серця. Так важко зважитись зробити останній крок... Сльоза стікла по щоці.

Одного плеча торкнулась тепла, майже гаряча рука Леона, який, здається, так само хвилювався. А іншого трохи холодніша, проте тверда долоня зосередженого Адріана.

— Вперед, Елізабет. — наче скомандував останній, але я знала що таким чином він намагається підтримати.

— Чорт, чому це так важко? — прошепотіла на видиху я.

— Це нормально. Якщо хочеш, я можу це зробити. — запропонував Лев.

Я подумала, зважувала чи зможу... Але все-таки передала таку цінну річ в руки зеленоокого брюнета.

Я відступила трохи назад, він же ступив крок вперед.

— Ми сумуватимемо, люба. — Промовив чоловік і нахилив вазу, вправним рухом розсіюючи мілкі частинки великого життя у новий, недоторканий світ, де ми неодмінно ще зустрінемось.

Разом з потоком сліз я відчула невідоме звільнення. Наче те, чого я так боялась відпустити, більше не залежить від мене.

Але полегшення порушив один смс.