13. Прихована істина.

Лиш коли я заспокоїлась настільки, що змогла підвести погляд з обіймів Адріана, я змогла побачити як хтось з присутніх теж стирає сльози з обличчя, тітка Марія стоїть в обіймах свого чоловіка, поки той намагається втішити дружину. Дівчата з університету по черзі підходили ближче до п'єдесталу, клали квіти біля вази, тремтячими руками торкались рамки фотографії і шепотіли слова, в надії, що вони будуть почутими.

Після хтось підходив до нас, проявляв співчуття і висловлював хвилювання. На що я відповідала, що все буде добре, хоч сама в це мало вірила. Лиш коли примарний звук грому сповіщав про наближення грози, кімната почала ставати порожньою. За мить ми опинились самі. Втрьох. Лиш тепер Леон підійшов ближче до ніжного обличчя своєї коханої, що, наче, як раніше дивилась на нього, але тепер з фотографії в золотистій рамочці. Він поклав квіти ближче ніж інші. І вони виділялись червоною стрічкою. В горлі пересохло від щемливості цього моменту. Спостерігаючи за цим відчуття несправедливості повільно поїдало зсередини. Вона не мала б померти у 23. Не мала б загинути у таких обставинах. Вона стільки всього ще мала б побачити. Мала б зробити, почути і сказати. Але тепер вона спостерігає за нами, мовчки залишаючи нестерпну тугу за собою.

До Леона підійшов старший брюнет. Поклав руку на плече, сказав кілька слів, та я не чула яких. Зелені очі сповнені болю випустили сльози. І це не виглядало жалюгідно. Ні краплі. Хто взагалі придумав, що чоловікам плакати не можна? Як по-іншому переживати емоції, коли ти втратив кохану людину? Як можливо стримати хвилі смутку у такому випадку? Хіба вони не можуть нічого відчувати?

Перші краплі дощу впали на прозору поверхню величних вікон. Наче по команді почали падати з темних хмар, надаючи ритми трагічній мелодії. Мої кроки ледь чутно відлунювали від підлоги, прекрасні білі лілії опустились на сходинку підвищення. Серце гучними поштовхами билось в грудях. Погляд зосередився на бездонному океані в очах моєї найближчої подруги. Весь світ переставав існувати в ньому. Ніколи я не почувалась такою безпорадною і геть розбитою. В голові змішувались сотні думок чому так відбулось. Чому я зараз тут. І що робити далі. Я взяла вазочку у свої холодні руки й розвернулась до чоловіків. Першим я зловила погляд Адріана — пронизливий, холодний, але водночас сумний. А тоді глянула на Леона з почервонілими очима і мокрими тріпотливими віями. Саме до нього я звернулась.

— Потрібно виконати останній пункт. Думаю ти знаєш де це має відбутись. — Я сподівалась, він зрозуміє про що я. І це підтвердив кивок.

— Я знаю де ми це завершимо. — промовив він і поглянув на старшого.

— Відвезеш?

— Звісно, Леве.

Лев? Посмішка сама вирвалась. Кейт би розсміялась, якби почула. Хлопці, здається побачили мою реакцію та одночасно запитально глянули.

— Як давно ти звеш його левом? — поцікавилась я, дивуючись власній безтурботності. Емоції наче перезагрузились і увійшли в роботу. Хтось би подумав, що це не належна поведінка до цього часу, але Кетті мене б зрозуміла.

Адріан підняв брову, я навіть не здогадувалась, що він так вміє. Його суворий вигляд змінився ніяковим.

— Хіба це так дивно? — Леон підтримав мене і посміхнувся.

— Він звертається так до мене зі старшої школи. Я навіть набив тату з левом на його день народження, в знак дружби. — тикнув у бік свого товариша Лев. На що той лише стримано посміхнувся і закотив очі.

— Все, поїхали, доки дощ не посилився. — перевів тему, хоча явно настрій трохи піднявся.

Ми сіли до машини, я позаду, Адріан за кермом, а Леон біля нього, і рушили до улюбленого місця Кейт. Величний каньйон на околиці міста зі стрімкою річкою на дні. Вона багато розповідала про нього, про його красу, особливо на заходах сонця. Навіть обіцяла з'їздити туди разом... Але не так я собі це уявляла.

За нашими розрахунками, дорога займе близько години. Переважно нас супроводжувала тиша, свіжий запах дощу, що дрібними краплями стікав по тонованих вікнах автівки, додавав затишку, але лиш до наступного звуку грому, який вдаряв так голосно, що я здригалась. Ставало прохолодніше, сонце, якого й так не було видно, почало сідати все нижче. Моя сорочка не надто зігрівала. Адріан, мабуть, помітив сироти на моїх руках, адже за хвилину він передав мені м'який сірий плед.

— Дякую. — промовила я загортаючись у теплу тканину.

— Можеш подрімати, якщо втомилась. — холодний тон чоловіка, цього разу звучав турботливо. Незвичне поєднання, адже він не той, хто виявляє занепокоєння зазвичай.

Я кивнула, але спати поки я не хотіла, точніше не знала чи зможу заснути. Леон поглянув на мене ніби щось роздумуючи.

— Елізабет... Сьогодні ж твій день народження? — невпевнено запитав зеленоокий. Адріан одразу напружився. Про це свідчили його насуплені брови. Він міцно тримав кермо. Я зітхнула, якось і сама забула про це.

— Так... Сьогодні мені 24. — коротко відповіла я і опустила погляд. Я згадала про останній подарунок. Інстинктивно торкнулась зірочки на шиї.

— Чорт... — пробурмотів чоловік, все ще зосередившись на дорозі.

— Що ти мала на увазі, кажучи що це не вперше? — продовжив питати Леон. Мабуть, він хотів зрозуміти мене.

— Рівно шість років тому, цього ж дня я ховала свого батька.