12. Приречена на горе.

Сум здавлював зсередини. Хотілось сховатись, щоб ніхто не зміг заподіяти шкоди. Але це неможливо - рефлекторно відповідало в голові.

Розмова з Леоном закінчилась саме тоді, коли почали прибувати запрошені люди. Їх було не так і багато: двоюрідна сестра, з якою Кейт не мала близьких стосунків, але це, як-не-як, родина, тітка зі своїм чоловіком, з боку матері, яка допомогла бабусі виховувати дівчину, і кілька подруг з університету. Всі з квітами, хтось з трояндами, хтось з хризантемами. Також приїхав Адріан, хоча, чесно кажучи, я не думала що він прийде. Мабуть, підримати Леона хотів. Він одразу підійшов до нас.

— Привіт. — низький голос торкнувся моїх вух. З Леоном він привітався рукостисканням і легкими чоловічими обіймами.

Я лиш кивнула, не надто хотілось говорити. Хоча попереду ще моя промова. Не уявляю як я зможу її висловити, але я маю принаймні спробувати. Серце стало битись швидше, коли я зрозуміла що варто починати. Кейт була атеїсткою, власне як і я. Тому вирішила обійтись без цієї "традиції" — без молитов, без священника, без лишніх урочистостей. Думаю, Кетті не хотіла б цього, вона цінує щирість понад усе, то навіщо фальшивих сліз?

Я попрямувала до невеликої будівлі трохи далі від кладовища. Всі прослідкували за мною і теж рушили. Через чорні двері ми зайшли до просторої кімнати з сірими стінами, високою стелею, на якій красувалась світла, велика люстра, великими вікнами і темною, дерев'яною підлогою. По кутках кімнати розставлені вази з квітами. Саме тут має відбутись прощання. Саме це місце пасувало стилю моєї любої Кетті. Ніхто, окрім Леона, ще не знав, але труни не буде. Довго думаючи, я прийняла рішення кремувати тіло. Кейт завжди прагнула бути вільною, звичне поховання це не про неї. Проте, певно, ніхто не здогадувався про це рішення. Вони оглядали кімнату наче в пошуках труни. Але замість неї, в осяяному сонцем, що пробивалось довгими променями з вікна, місці стояв невеликий п'єдестал, накритий темною мереживною тканиною. Зверху нього — її фото.

Найкраще і найщиріше з усіх. На ній вона наче ще жила. Так яскраво усміхалась, проти сонця, що пробивалось на її ніжне обличчя. Очі, наче ховали в собі глибокий океан. Родимка під оком привертала погляд і додавала особливого шарму її оксамитовій шкірі. Світле довге волосся легкими кучерями м'яко спадало з плечей і спини, легко підкреслюючи форму обличчя. Це була та Кейт, якою вона є в моїй пам'яті. Завжди залишиться.

Нижче стояла вазочка. Хтось би сказав, що швидше урна, але це не те слово. Не можу я назвати світло-рожеву порцелянову місткість урною. В ній зберігалось найдорожче, що залишилось після моєї дівчинки.

Легка інструментальна музика розбавляла тишу. Ніхто нічого не говорив, лиш підходив все ближче до п'єдесталу. Хтось уже витирав перші сльози, а я обіцяла собі триматись. Так би хотіла Кетті. Вона бажала б щоб я була сильною. Та це так важко. Настільки, що з кожним кроком все важче дихати. В горлі дере, а погляд затуманюється. Кілька разів мені довелось опустити повіки, щоб погляд розвиднився.

Я постійно поглядала на Леона і Адріана, наче сподіваючись на щось, та лиш бачила їхні сумні обличчя.

Після мовчазної миті я вирішила що час для власних слів. Я вийшла вперед, до центру кімнати й всі одразу звернули на мене увагу. Слова наче застрягли прямо в горлі — дали зрозуміти що це не легко, але потрібно. Я ще раз оглянула присутніх і погляд зупинився на Адріанові. Чомусь його очі уважно дивилась на мої. І в них читалась мовчазна підтримка. Глибокий вдих і перші слова.

— Ви, мабуть, чекали побачити труну з її тілом... Проте це зовсім не так, як би хотіла вона. Завжди сильна і усміхнена Кейт залишиться вільною й надалі. Не буде обмежена, так, як вона обмежувалась в цьому світі. Не буде залежна від обставин і сама вибиратиме свій шлях. Але вже не тут. І не у землі. В небі, яке вона так любила. — куточки моїх губ стягнулись у легку, але тужливу посмішку.

— Мені досі важко повірити, що її немає поряд... Що я ніколи не почую її щирого сміху, мелодійного наспівування затишного вечора, турботливих зауважень і емоційних розповідей. Кетті була не просто подругою, вона врятувала мене у той момент, коли я хотіла здатись, коли світ здавався порожнім. З'явилась несподівано, з осяйливою посмішкою увірвалась до мого життя, розганяючи темряву. Вона була єдиним світлом у найтемніші часи мого життя. А тепер... — Я не втрималась і зробила паузу, витираючи сльози, попри посмішку. Ці слова викликали її в мене, тому, що це була абсолютна правда. — Тепер. Коли моя люба Кетті пішла, я... Не знаю як відпустити. Не знаю, як прийняти. Не знаю як жити далі. Але знаю одне — стримано промовляю я, вже тихіше, ледь тримаю потік сліз, яким так кортить вирватись назовні, — Вона принесла стільки змін у моє життя... Навчила сміятись, попри те, що хотілось кричати. І вона б хотіла, щоб я жила далі. Я буду сумувати за моєю блакитноокою дівчинкою. Кожного дня. Але я носитиму її у своєму серці, у своїй пам'яті — теплих моментах. Бо саме так вона жила. І саме так варто її пам'ятати. — закінчила я і зійшла з центру кімнати.

Серце тремтіло, наче от-от має розбитись. Це було так боляче. Я бачила сумні погляди запрошених, бачила сльози в очах Леона і пригнічений блиск в Адріана. Вони одразу підійшли до мене, Адріан обійняв, обхоплюючи сильними руками крихке тіло. А я й не чинила опору. Приглушені схлипування змішувались з тепер тужливою мелодією. Його парфуми ненав'язливо наповнювали повітря, яким я дихала. Чоловіча сорочка вбирала в себе мої сльози. Та я не могла зупинитись, та й не хотіла. Це б зробило біль нестерпним, а я вже не могла його носити в собі.

Вітаннячко, дорогі читачі.

Не буду на довго затримувати, от-от вийде ще один розділ.

Мені дуже цінна наша взаємодія, тому, прошу, ставте вподобайки, оцінюйте, натискайте відстежувати, діліться з друзями і додавайте до бібліотеки. Так я зможу бачити, що вам подобається моя творчість. Це дуже тішить вашу емоційну авторку!!