11. Похмурий день.

Пам'ятаєте, що я казала про ранок? Що ж, це найгірша частина дня. Можливо через те, що в ліжку більше не було тієї прекрасної, сплячої блондинки, що так нагадувала русалку. А можливо причина в тому, що цього дня я буду востаннє проводжати цю блакитнооку дівчину.

Я встала задовго до будильника, якщо бути точнішою, я майже не спала. Всю ніч перечитувала наші листування й посміхалась, згадуючи та ностальгуючи за тими моментами. А потім вмивалась гіркими сльозами, доки біль в грудях не вщухав.

Я слабко встала з ліжка і пішла до ванної. Відображення у дзеркалі не покращились, скоріш навпаки. Я майже не їла — просто не могла нічого в себе запхнути. Через це втратила кілька кілограмів, всього за два дні. Сну теж не було достатньо, про це свідчили темні кола під стомленими очима. Від них, наче не залишилось того блакитного відтінку. Лише сірий колір. Він відображав порожнечу.

Довго вибирати одяг для похорону не довелось. Надворі все вказувало на найближчу грозу: хмари - такі темні і густі, що, здавалось, весь світ вкриється загрозливою і суцільною темрявою. Мене ж темрява почала руйнувати вже давно і її тінь зростала з кожним натиском на рану.

Одягнула я чорні штани та сорочку. Волосся зібрала у високий хвіст, з прикрас лише кольє із зірочкою. Той самий останній дарунок від Кейт... Я обіцяла ніколи його не знімати. Взула чорні лофери — я не надто їх любила, але це єдине взуття, що підходило до цього образу.

Наостанок глянувши на своє відображення, я вийшла з парасолькою в руці. Похмура погода, наче відображала стан душі. Дощу ще не було, але обличчя вже було зволожене кількома слізьми. Сьогодні вирішила їхати на таксі, по дорозі купила лілій, згадавши як вона їх любила.

Дісталась до кладовища я раніше за інших — хотіла провідати ще батька. Ліс навколо моторошно тріпотів за величною силою вітрів. Поодинокий ворон давав знати, що поряд. Хрести й надгробки викликали невимовну тугу і змушували почуватись загнаною в кут.

Я підійшла до такого знайомого кам'яного пам'ятника з фотографією батька і написом, який я вибирала зовсім сама у свої вісімнадцять. "В серцях назавжди"

Спогади спливали й знову. Як він залишав мене вдома, коли хворіла, хоча я й не хотіла лишатись. Як піклувався про мене, то залишаючи чай на кухні, то вкриваючи ковдрою, коли засинала під час переглядів фільму. І все це залишилось лиш вкарбованими в мою пам'ять моментами, які тепер викликали такий щемливий біль у серці, від якого хотілось полишити все і здатись.

Я поклала квіти на надгробок і поцілувала таке рідне обличчя татуся. Я встала, стерла сльози та розслабила губу, вкотре відчуваючи металічний присмак власної крові.

Повернувши голову, вітер на мить перекрив поле зору, змусивши прижмуритись. А коли я змогла оглянутись помітила знайомий силует. Не довго думаючи підійшла. Це Леон. Приїхав раніше, мабуть, спостерігав за мною здалеку. Весь в чорному і з такими ж ліліями в одній руці — інша досі загіпсована, натягнута тонкою тканинною пов'язкою до грудей.

Він ступив кілька кроків вперед.

— Привіт. Як ти? — стурбовано спитав чоловік. На його обличчі виднілась щетина, але виглядав він краще ніж у лікарні. Лише погляд такий же розбитий.

Я зітхнула, що я маю сказати? Що кілька разів на годину в голову приходить думка здатись і покінчити зі стражданнями? Чи що почуваюсь як живий мрець?

— Поки ще жива. — Невдало пожартувала я. Схоже він помітив мій жахливий стан, адже його погляд став виражати занепокоєння.

— Я знаю, важко... Але тримайся. Заради неї... — сказав Леон і поглянув мені в очі, наче чекаючи реакції.

— Я стараюсь, справді. — не надто впевнена відповіла я. Гіркота в горлі наче здавлювала його.