10. Лише я.

Я ніби повернулася на шість років назад. У той жахливий день, коли мені повідомили, що тато розбився. Тоді я втратила все. Здавалося, загубила і себе. Хоча… ні. Мене врятувала Кейт.
Блондинка з неймовірними блакитними очима та щирою, сяючою усмішкою. Кейт, яка не полишала мене ні на мить після смерті батька. Але тепер… і її в мене забрали.

Саме тоді, коли життя почало бодай трохи налагоджуватися, мені завдали найболючішого удару. У місце, яке тільки-но почало гоїтись. І тепер воно боліло ще сильніше. Обливалося кров’ю, пекло — нестерпно, безжально. Хотілося просто вирвати серце, щоб не відчувати нічого.
Яскраве сонце, яке колись приносило тепло, зараз, проникаючи крізь штори, було лише нагадуванням про втрату найціннішого.

Я встала з лікарняного ліжка й затягнула волосся у хвіст. Не хотіла залишатися в цьому місці. У білому полоні стін я, здається, божеволіла.
Треба провідати Леона.

За хвилину я вже стояла біля дверей його палати. Постукала.

— Хто там?

— Елізабет. Можна? — проковтнувши гіркий клубок у горлі, ледь вимовила я.

— Заходь.

Я відчинила двері й побачила тьмяну постать біля вікна. Темні штори створювали ілюзію ночі, хоч надворі був лише ранок. Світло майже не проникало в кімнату. Ліжко було неохайно розстелене. Його рука була в гіпсу — мабуть, перелом. На тілі місцями виднілися бинти. Він обернувся, і я зустрілася з його втомленими зеленими очима.
Важко було впізнати того життєрадісного Леона, якого я бачила ще вчора.

— Мені шкода, Елізабет, — промовив він, і я ледве стримала сльози.

— Розкажи мені, як це сталося. Я маю знати.

Він вагався. Я бачила — провина виїдала його зсередини. Леон сів на ліжко, опустив погляд, глибоко вдихнув і тремтливо видихнув:

— Ми сіли на мотоцикл. Я був певен, що все гаразд — адже прибув на ньому до університету. Почали їхати, я розганявся, Кетті подобалась швидкість… Аж раптом я відчув, що з гальмами щось не так. Я почав панікувати, не знав, що робити. І перш ніж устиг щось вирішити — на зустрічній з шаленою швидкістю мчала машина.

Він замовк. Здавалося, ледь стримував емоції. Я бачила — йому важко.

— Вона звернула на нашу смугу… Я намагався уникнути зіткнення, але не встиг… Ми злетіли з траси, — його голос тремтів, коли він дивився на власні руки, які ледь помітно тремтіли.

Я не могла повірити, що це — просто випадковість. Як таке взагалі можливо? І чому… саме Кейт?

— Не картай себе, — прошепотіла я, ковзнувши по ньому поглядом.

— Я не можу, Елізабет. Якби я тільки знав… — його очі світилися болем і провиною.

— Ніхто не міг знати. — коротка пауза сповнювала повітря напругою і схожим болем. — Я займуся організацією похорону… мені не вперше, — гірко далися ці слова. Але це була правда. — За три дні мій день народження. Щастить, еге ж? — я криво всміхнулася, а серце стискалося, мов у лещатах.

— Твій… що? — він не міг повірити. І, звісно, не знав, що це вже вдруге. Його погляд пронизував співчуттям. Я зробила кілька кроків назад.

— Вибач. Я маю йти. Я надішлю повідомлення з часом і місцем. Потрібно попрощатись…
І передай Адріану подяку від мене. Одужуй, — сказала я майже без емоцій. Так, ніби вони вже зовсім вичерпались.

Я вийшла. Закривала двері — і ніби ставила крапку. Важку, глуху, безповоротну. Хотілося кричати, плакати, трощити все, що трапиться під руку.
Але сил не залишилось. Взагалі.

Діставшись додому на автобусі, я вирішила прийняти душ. Така знайома квартира вже не здавалась подібною до дому. Я хотіла розвернутис, піти куди завгодно, аби лише не залишатись в цій, сповненій спогадами, квартирі. 
Зрештою я скинула сукню, яку обирала лиш минулого вечора. Підійшла до старого, подертого дзеркала і зустріла свій же погляд. Те, що я побачила у відображенні — змушувало сумніватись, що ще вчора я мала прекрасний вигляд.

Туш розтеклася, залишивши темні сліди під очима. Очі червоні, зболені, втомлені. Темні кола свідчили про ніч без сну й забуті прийоми їжі.
Я вмилася, стерла весь макіяж і залізла до старої ванни. Гаряча вода обпікала шкіру, мов намагалась довести, що я ще жива.

Хвилин за п’ятнадцять я одяглася. Глибоко зітхнула. В голові було геть порожньо. І ця порожнеча роз'їдала зсередини. 
Якби можна було просто зникнути… Але ні. Я маю протриматися. Хоча б ще трішки. Хоча б до похоронів. Я маю належним чином попрощатись з любою Кетті. Сльоза змочила щоку, і скотилась ндо губ. Солонуватий присмак відчувався в роті. Не думай про це, Елізабет. Ти маєш вирішити що робити далі.

Не довго думаючи, я зібралася і пішла на роботу. Зараз була тільки дванадцята — я встигала на другу зміну в кав’ярню.

Рутинні справи трохи притуплювали думки. Фальшива, вже відпрацьована, посмішка зустрічала клієнтів. Сонце ще й не думало сідати, а кав'ярня закривалась. Бос кілька разів поглядав на мене — ніби хотів щось запитати, але я не була готова говорити. Не зараз.

Після зміни я поїхала займатись організацією похорону. Вибрала місце. Час. Надіслала повідомлення Леону. Потім — додому.
Дивно, але в ті моменти я майже не відчувала болю. Мабуть, просто втомилася щось відчувати.
У мені більше не було ні крику, ні тиші.
Лише порожнеча.

Привіт, сонячні читачі! 

Знаю, це не проста частина цієї книги, але впевнена: Елізабет з усім впорається, чи не так?

Ваша емоційна авторка проживає всі емоції разом з персонажами, тому розділи пишуться з гіркотою в серці. 

Саме в такі моменти мені дуже важливий ваш фідбек. Будь-який коментар чи вподобайка роблять мене щасливішою!

І не забувайте провідувати мій блог, саме там я показую візуали головних і другорядних героїв.