9. Втративши сенс.

Я слабко відкрила очі — яскраве світло на мить осліпило. Мені потрібна була хвилина, щоб зрозуміти, що я в палаті лікарні. Що я тут роблю?.. Надворі вже світло. Скільки я тут була? Озирнулась — і одразу побачила сплячого Адріана на кріслі поруч. Геть змученого і розбитого.

Невже я знепритомніла?.. Спогади поверталися. Біль миттєво охопив груди, і це не давало нормально дихати. Невже це правда? Невже моєї Кетті більше немає?.. Ні… Я не можу в це повірити. Чому саме зі мною це відбувається? Я боялась цього попри все на світі. Чому ж це сталось саме зі мною? Хіба я мало пережила? Хіба мало настраждалася? Коли це зупиниться?.. Сама й не помітила, як уже знайомі сльози омивали обличчя. Я заплющила очі й тихо, приглушено схлипувала, прикусивши губу.

Аж доки не відчула, як пальці Адріана ніжно переплелись із моїми.

— Елізабет, мені дуже шкода… Справді… Але ти маєш це пережити, чуєш?.. — хрипко промовив майже незнайомий мені чоловік. І чомусь я слухала його. Чула його. Я так хотіла вірити, що це все — лиш жахливий сон, що невдовзі я прокинусь і почую щирий сміх своєї найближчої подруги. Але ні. Тепер її немає. Її більше немає поряд.

Я витирала сльози, але за ними знову й знову текли нові.
Чорт... Як зупинитись?

— Боляче, Адріане... Я не можу... Не впораюсь, — мій голос тремтів. Я сіла на ліжку. Не могла стримати біль, що душив зсередини й посилювався з кожною думкою про втрату.

— Я знаю. Знаю, як це — нестерпно. Знаю, що думки поглинають, знаю, що ти відчуваєш лише розпач… Але ти сильна. Ти маєш це пройти. Хіба вона хотіла б, щоб ти здалась? Сумніваюсь. Тому ти маєш жити, — він з усіх сил намагався заспокоїти мене. Чому? Невже він переживав втрату близької людини? Чому він говорить так, ніби знає все це?.. Такий беземоційний чоловік зараз ніби проживає зі мною цей біль.

Я наче припинила плакати — навіть попри пекуче відчуття вогню, що спалював всю мене.

— Як Леон? — прошепотіла я, поглянувши на нього. Слова з труднощами злітали з вуст.

Адріан мить мовчав, а тоді відповів:

— Стан важкий, але загроза життю минула. Йому важко… Відколи дізнався — геть нічого не їв і не спав. Не знаю, що робити. Ніколи не бачив його таким…

Чоловік виглядав занепокоєним, а я… я розуміла почуття Леона. В цьому ми, здається, були схожими. Я опустила погляд.

— Чому ти не з ним?

— Ми вже говорили. Йому потрібно побути на самоті, — важко промовив Адріан. Його вираз обличчя казав усе за нього. Стільки емоцій я на ньому ще не бачила.

— Можна його провідати пізніше?

— Якщо не спить. Я можу з тобою... — його погляд звернувся до мене. Але я не хотіла. Він і так багато побачив.

— Тобі варто відпочити, — твердо промовила я. Хоча б він має набратись сил. Брюнет явно хотів заперечити, але я додала:
— За мене не хвилюйся. Принаймні поховати Кетті треба, — з болем посміхнулася я. Хоча, здається, обличчя було геть безжиттєве.

Чоловік зітхнув і встав. Перш ніж вийти з білої палати, він повернувся:
— Тримайся, — останнє, що він промовив.

І лише залишившись сама, я тремтяче видихнула. Підтиснула ноги до грудей і обійняла їх руками. Я не дозволяла собі плакати — ще встигну. В думках промайнули останні дні, проведені з найдорожчою мені людиною. Як вона хотіла, щоб я розважилася, щоб відпочила… І що тепер, Кейт? Хіба для цього ти мене кликала? Щоб покинути? Залишити саму?.. Ох, як же важко стримувати сльози.

І знову перед днем народженням. За що?.. Чорт. Це не може бути випадковістю.