8. Нестерпний біль.

Елізабет

Я вийшла подихати свіжим повітрям — всередині було надто шумно. У сумці завібрував телефон. Я дістала його — невідомий номер. Хто б це міг бути? Дивне, жахливе передчуття кипіло в крові. Я взяла трубку — і звідти почулося чиєсь слабке дихання. А тоді приглушені слова.

— Елізабет... Ми потрапили в аварію... Нас забрала швидка, — Леон закашлявся. — Кейт без свідомості, — геть тихо й хрипко долинало з динаміка телефону.

Кров миттєво охолола у венах. Ні, я не можу в це повірити. Вони ж лише хотіли покататися на мотоциклі. Як вони могли потрапити в аварію? Руки почали тремтіти, коли я відвела телефон від вуха. Ні... тільки не це. Сльози затуманювали погляд, жахливий біль роздирав груди. Кейт... З нею не могло такого трапитися. Я не вірю в це. Ноги геть ослабли, і здалося, що я провалююсь. Але чиясь сильна рука зловила мене. Серце стукало голосніше за його слова. Я ледь змогла підняти погляд — це Адріан.

Я не могла більше триматися. Це було так боляче. Страх втратити найріднішу людину знову затуманював розум.

— Ні. Ні, ні, цього не може бути, — я не вірила, боялась. — Кейт… і Леон в аварії... — ледь чутно прошепотіла я, а тоді зірвалась. Більше не могла тримати це. Гіркі, гарячі сльози стікали по щоках, серце боляче стискалося, і мене охоплювала паніка. Аж раптом я відчула міцні обійми. Вони допомогли вдихнути. Я мала якнайшвидше їхати до Кейт. Вона сильна, має впоратись.

Адріан нічого не казав. Відсторонився й поглянув на мене. В його очах відображалося занепокоєння і навіть... біль?

— Потрібно їхати, — надірвано промовила я.
Він нічого більше не запитував, повів мене до виходу, запропонував сісти до його машини, а я навіть не вагалась. Їхав він надто швидко, та зараз було не до цього. Я боялася лише одного — втратити її.

Машина зупинилася біля найближчої лікарні, куди, скоріш за все, їх привезла швидка. Холодне нічне повітря вражало ще вологу шкіру обличчя від сліз. Але зараз це найменше мене хвилювало.

Разом ми зайшли до лікарні. Я підійшла до приймального відділення, назвала прізвище і з тривогою очікувала відповіді. Кожна хвилина здавалася вічністю.

— Пані Раєвська і Леон Добрянський зараз в операційній. Ким ви їм доводитеся? — спитала жінка.

— Ми друзі. Вчимося разом, — промовив Адріан, його голос був низький і твердий.

— Очікуйте ось там, — вона вказала на диван біля якогось кабінету. — Як тільки лікар закінчить, ми сповістимо вас.

Чорт... Серце шалено билося від очікування. А що як…? Найгірші думки лякали мене. Ми просиділи так хвилин сорок, і кожна хвилина була як тортура.

— Піду покурю. Тобі щось узяти? Кави, може? — голос Адріана вирвав мене з думок.

— Так, будь ласка. — По ньому можна було зрозуміти, що він хвилюється не менше. Ніхто з нас не ставив дурних питань, не намагався підбадьорити — це однаково не мало сенсу, це не те, що могло б допомогти.

Мої руки не переставали тремтіти. Вже було близько першої ночі. Випивши каву, ми продовжили сидіти в тиші. Втома огортала все тіло, по щоці час від часу стікала одинока сльоза. Ми сиділи близько, торкаючись плечима один одного. Відчувати тепло — єдине, що ще не давало збожеволіти.

Лікар вийшов з операційної й одразу підійшов до нас. Ми зірвалися з місця.

— Як вони? — знервовано запитала я.

Лікар спершу глянув на мене, тоді на Адріана. Його погляд був нерозбірливим — неможливо було прочитати, якими будуть його подальші слова.

— На жаль, дівчина не вижила. Ми зробили все, що було в наших силах.

Це були останні слова, що я почула. Повітря стало нестерпно важким, груди розривало зсередини. Сльози стікали обличчям, погляд затуманювався, я опустилася на підлогу. Нестерпний біль повільно вбивав мене. Я кричала. Голосно — настільки, що здавалося, зовсім скоро втрачу можливість говорити, а за цим і дихати. Ні, ні, ні, як так вийшло? Тільки не вона. Тільки не Кейт. Це нечесно!