7. Чому ж надія вмирає?

Якби я не хотів йти на цю вечірку, Леон усе ж витягнув мене з собою. А лишати його самого на таких заходах — погана ідея. Я надто добре знав якими будуть наслідки. Цього разу він виглядав аж надто задоволеним, наче чекав на когось. Я ж мовчки поправив комір сорочки та взяв келих шампанського, щоб хоч трішки вгамувати роздратування і розслабитись.

Щойно вхідні двері університету відчинились, Леон одразу потягнув мене за собою, навіть не сказавши, кого ми зустрічаємо. Хоча я здогадувався: останнім часом він наполегливо намагається завоювати серце однієї блондинки. Я бачив її лише раз.

Ми зупинились біля двох дівчат. І ось чого я не очікував — так це того, що вона прийде не сама. Коли Кейт промовила ім'я брюнетки, я одразу подумав, що воно їй личить. Аж надто.

Ми зустрілись поглядами. Я автоматично зробив крок ближче. Помітив легку розгубленість в її гарних сірих очах і майже непомітне хвилювання, що видавала її прикушена губа. Шкідлива звичка, але я не зміг не затримати погляду на її вустах.

Отже, вона першокурсниця — між нами щонайменше років 5 різниці.

Я не шукав стосунків. Після смерті матері... після того, як вона померла прямо в мене на руках, я перестав хотіти близькості. Людські дотики викликали неприємну напруженість, обійми — відразу. А жінки... Я давно навчився не впускати нікого надто близько.

Але вона... Ця тиха, тендітна брюнетка, на ім'я Елізабет, з очима кольору осіннього неба пробудила мою цікавість. Я хотів дізнатись більше про цю карооку дівчину.

— Бажаєш чогось випити? — спокійно запитав я. Її відповідь не пролунала одразу, наче вона щось зважувала. А потім просто кивнула.

Що ж вона така невпевнена, невже немає досвіду? — промайнула думка.

Я повів її до столика. Ну як повів, я пішов першим, а вона крокувала за мною. Стіл наповнений різними напоями і закусками. Я взяв келих шампанського — вона так само. Зробив ковток.

— Ти завжди така тиха? — запитав я, ковзнувши поглядом по її сукні. Вона їй пасувала. Як і запах троянд, що вловлювався з її парфуму. Легкий, але п'янкий.

Елізабет тихо зітхнула: — Здебільшого... Так. І ще, я не звикла до таких місць. — подивилась прямо на мене. Її погляд наче чекав розуміння. Я ж просто посміхнувся. Кумедна дівчина. Виглядала вона так, наче була народжена для таких місць. А поводилась геть інакше. Здається моя усмішка збентежила брюнетку. Вона відвела погляд.

Мені варто було б просто піти, але... я не хотів.

До нас підійшли Леон з Кейт, по ним було видно, що час провели вони весело. Хто б сумнівався. Леон прямо сяяв від цього, мабуть, ця блондинка справді йому подобалась.

— Бачу, ви вже познайомились. — саркастично промовила Кейт і перевела погляд з мене на Елізабет.

— Вам, схоже, не так і сумно без нас. — так же дражнила брюнетка. То вона не завжди така тиха? Ця думка змусила мене посміхнутись. Цікаво чи зможе вона так же відкрито спілкуватись і зі мною?

Леон ступив кілька кроків до мене і відвів трохи в сторону.

— Ну як вона? — усміхаючись спитав друг. Я знав на що він натякає.

— Тобі мало тієї блондинки? Вирішив і до мене причепитись? — я дратувався через його легковажність.

— Ой, та годі тобі, мені справді цікаво яка ця Елізабет. — не відступав.

Я зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Мила дівчина. — стримано відповів я в надії, що той відчепиться.

І справді, хоч не хотів, але він підійшов назад до Кейт, яка в цей час щось активно розповідала своїй подружці. Я тим часом побачив у натовпі деяких знайомих і вирішив піти привітатись — розвіяти думки про Елізабет.

Це були однокурсники, компанія, з якою часто гуляв. Одна нав'язлива пара очей просто пожирала мене, поки я розмовляв із давнім другом. Важко було цього не помічати та це дратувало. Жіночка рука лягла мені на плече. від чого я різко повернувся. Не міг терпіти її дотику — одразу прибрав руку. Щелепа стиснулась. От чому завжди знайдуться такі як вона і будуть псувати й до того хріновий настрій?

— Гей, котику, ти якийсь напружений, хочеш допоможу розслабитись? — гидко-солодкий голосок торкнувся моїх вух. Відверто одягнена брюнетка з каре, здається, не розуміла натяків.

— Раджу тобі знайти іншого приятеля, доки я не змусив тебе шкодувати про ці слова. — Їдко випалив я. Не стримався. Понад усе ненавидів таких, як вона.

Припинивши розмову я пішов до балкона — потрібно освіжитись і покурити. На моє здивування там вже стояв знайомий силует. Елізабет. Вона сперлась руками об балкон, червонувате волосся спадало по плечах м'якими хвилями, з ним грався вітер. Було трохи прохолодно, нічне місто сяяло вогнями. Але було тихо.

Їй хтось зателефонував. Вона не одразу взяла трубку — пальці завмерли, мабуть, незнайомий номер. Я підійшов ближче, тихо. Боявся налякати. Мій погляд не відривався від неї. Аж доки не помітив тремтіння її рук. Не потрібно було нічого чути, щоб зрозуміти що щось сталось. Її обличчя одразу змінилось: очі розширились, наповнились слізьми, губи затремтіли. Вона ніби втратила зв'язок з реальністю.

— Що? Ні, Не може такого бути. — надірвано промовила дівчина. Здавалось вона зараз втратить рівновагу. Я миттєво підхопив її під руку, забувши, навіть, про власну відразу. — Що трапилось, Елізабет? — запитав тихо.

Вона не відповіла, лиш підняла погляд своїх скляних, сповнених болю очей.

— Ні..., ні, ні. Не може бути. — повторювала дівчина. Ці слова розбивали мені серце. — Це був Леон...Вони в аварії. Кейт.. без свідомості, Адріане. — прошепотіла, збираючи всі сили. А потім зірвалась на плач. Жахливий плач, що роздирав душу. Крик з глибини серця. Чорт, що ж робити? Легені стискало незнайоме, задушливе відчуття. Зазираючи у її прекрасні очі, тепер я бачив лише затуманений болем погляд, вона здавалась такою крихкою що я боявся промовити хоч слово, ніби ще рух і вона розсиплеться.

Чорт. Я не терпів дотиків, та до біса все, лиш би її заспокоїти.