3. Шрами минулого.

Для когось ранок — найгірша частина дня, але мені він завжди дає сил. Від того, як ти почнеш цей день, залежить, з яким настроєм ти його проживеш.

Як завжди, прокидаюсь рано: приймаю душ і вдягаю не зовсім звичний для себе одяг — білий топ-майку та чорну спідницю. Цей образ обрала Кейт, яка вже встигла прокинутися й приготувати ароматний сніданок.

Сьогодні ми маємо обрати мені вбрання для вечірки. Я наполягала, що це зайве, але мусила визнати — у моєму гардеробі не знайдеться нічого, що не було б соромно вдягти на посвяту першокурсників.

А про неї, до речі. Це буде вечірка в холі університету — із закусками, напоями, зокрема й алкогольними. Вона має стати символом початку навчального року, нагодою познайомитись і просто гарно провести час.

Я ніколи не бувала на таких заходах. Мене можна назвати сірою мишею, хоча колись я була повною протилежністю.

У школі я користувалась популярністю: мала кількох близьких друзів, мене всі любили — за добрий характер, і, мабуть, частково через те, що моя мати — відома актриса. Але вона обрала кар'єру замість родини й покинула нас із татом. Хоч я так потребувала її тоді.

Батько переживав важкі часи: бізнес стикався з проблемами, сварки вдома не припинялись, а я прагнула бодай трохи його уваги. Після розлучення він був розбитий, а банкрутство остаточно його добило. Він найбільше мріяв про люблячу сім'ю — та вона розбилася, мов скло.

Невдовзі його не стало. Він потрапив в аварію, не впоравшись з керуванням. Як з’ясувалося, він був у нетверезому стані. Так повідомила поліція.

А мені за три дні мало виповнитися 18. І от тоді я отримала жорстокий урок — поганий день народження це не провести його вдома, чи не отримати подарунок, про який довго мріяла. Найгірше  — святкувати його на похороні найближчої людини. Тоді жодний святковий торт і загадане бажання під час задування свічок не поверне мені тата.

Ось так, через один день, через одну новину весь світ втратив барви. Я стояла біля його могили годинами, поки серпневий дощ змивав сльози з мого змученого обличчя. Було боляче повертатися в порожній будинок і розуміти: я більше не почую рідного голосу, не побачу втомленого, але усміхненого обличчя, не прокинуся від запаху сніданку, який він колись готував, не плакатиму в його обіймах від таких тепер дрібних проблем, не ділитимусь своїми досягненнями і не кликатиму "Тату!".

Чи хотіла я жити далі? Ні. Чи продовжувала існувати? Так. Щойно закінчила школу, перестала спілкуватися з людьми, яких тепер не могла й назвати друзями. Я тижнями сиділа вдома, картаючи себе за безпорадність. За те, що не змогла ніяк допомогти чи зарадити. 

І відколи новина про смерть мого тата донеслась до однокласників, тільки Кейт не залишала мене. Вона змушувала мене жити. Попри все, попри пекучий біль, тихі сльози, гучні ридання, попри істерики і жахаючі крики. Вона витягувала у гамірне місто, готувала зі мною давно забуті страви, змушувала бодай трохи їсти, дивитись разом фільми, вставати з ліжка, вона не залишала мене самою, завжди була поряд. Лише вона своєю яскравою енергією заповнювала тьмяні кутки мого дому, додавала барв у, покинуте сенсом, життя. Її сміх розбивав оглушливу тишу, її спів лився вечорами, як ліки. Саме вона навчила мене посміхатися знову, минаючи місяці, помічати дрібні радощі та йти до маленьких цілей, які давали надію. Тримала, коли хотіла впасти й піднімала, коли не було сил встати.

Навіть тоді, коли прийшла звістка про батьковий борг. Я не знала, що робити — не мала досвіду роботи, а суми були лякаючими. Кейт допомагала: разом готувалися до співбесід, вона підтримувала мене на кожному етапі. І завдяки їй я тримаюся дотепер.

І от просто зараз вона сидить за столом моєї кухні, ніжно усміхається й п’є ароматну каву, яку я щойно зварила.