глава 1

Нехай здійсняться мрії

Десь в недалекому майбутньому... Десь недалеко від нас...

- Привіт! Вибач, що розбудив, але... так треба, - сказав хтось.

Андрійко спочатку подумав, що це йому наснилося, та, розплющивши очі, побачив дещо дивне: посеред кімнати висіло та тьмяно сяяло біле кулясте марево, що переливалося наче густий дим. Одразу на думку спали моторошні історії про привидів, які мешкали в стародавніх замках, покинутих палацах та в інших страшних місцях. Не усвідомлюючи своїх дій, хлопчик спробував щільніше закутатися в ковдру, наче це мало захистити його від небезпеки, але марево ніяк не відреагувало, не накинулося з страшенними криками, не перетворилося на скелет або ще якусь потвору, а просто продовжувало висіти на місці. Трошки набравшись сміливості Андрійко запитав:

- Ти привид?

- Ні, я - янгол. Точніше, янгол-охоронець.

- По вигляду і не скажеш, - засумнівався хлопчик.

- А так? - спитало марево змінюючи форму. Буквально за декілька секунд воно видовжилося і набуло вигляду розмитої людської фігури з великими крилами за спиною.

- Ну, так трошки ліпше. А чому ти прийшов до мене? Мені загрожує якась небезпека?

- Ні, тобі нічого не загрожує, просто... просто ти вчора здійснив вчинок, насправді героїчний вчинок... і ми вирішили тебе нагородити.

Андрійко відразу зрозумів про що йдеться, хоча не вважав те, що сталося на озері, за геройство. Ну витягнув він ту дівчинку з-під льоду, ну то й що? Кожен на його місці зробив би так само. А тут - справжній янгол з'явився, та ще й нагородити за це хоче. Хлопчик підвівся, присів на ліжку, впершись підборіддям на зігнуті в колінах ноги і запитав:

- “Ви” - це хто? Ти та інші янголи?

- Який ти допитливий... Будемо вважати що “так”. Тож, що б ти хотів?

- Я? - здивовано запитав хлопчик.

- Так, саме ти. Винагородою за твій вчинок є виконання будь-якого бажання. Єдина умова - це бажання повинно бути щирим, потаємним, йти від душі і серця.

- Будь-яке бажання? Гм... - Андрійко на хвилинку задумався. - Все, я вирішив. Можна загадувати?

- Звісно що можна.

- Значить так. Я хочу, щоб кожна дитина у цьому місті отримала те, про що мріє найбільш за все на світі.

- Твоє бажання дійсно щире, - відповів янгол через деякий час. - Я це бачу. І воно буде виконане одразу.

- Справді?

- Так. Якщо хочеш, то можеш подивитися на це сам.

- Але як же я вийду з кімнати? Мої батьки сплять, боюся їх розбудити.

- Не треба нікуди виходити, просто дай мені свою руку.

Хлопчик негайно простягнув руку до янгола. Той доторкнувся до долоні і легенько, наче пір'їнку, підійняв його під саму стелю, а потім плавно поплив у бік зачиненого вікна. Андрійко захотів було закритися руками, щоб не вдаритися об скло, але нічого подібного не сталося, бо вони обоє пролетіли через перешкоду навіть не помітивши її. Хлопчик відчув на обличчі подих вітру, відкрив заплющені від страху очі і озирнувся навколо. Серце ледве не вистрибнуло з грудей - вони летіли! Мчали, наче птахи! Наче супергерої!

- Ура!!! - хлопчикові важко було стримати свої емоції. - Ура!!! Я лечу!

Янгол тим часом мчав все швидше і швидше, підіймаючи їх догори. Оце так краса! На небі не було жодної хмаринки і зірки мерехтіли так яскраво, так гарно, так близько... Хотілося гасати за ними по всьому небу, ловити їх руками, хапати одну за одною і назбирати цілий оберемок, а потім взяти і підкинути вгору, щоб розлетілися по всьому світові яскравим зоряним дощем! Ура!!!

А вітер... На дворі стояла зима, лютий місяць, але холодно не було, навпаки, навіть спекотно, ніби на нього дмухали теплим повітрям із величезного фена.

Раптом дещо змінилося. З-за обрію, закриваючи собою зорі, виповзла величезна темна хмара, схожа на гігантську зграю незграбних чорних птахів, які постійно кружляли та метушилися, але при цьому на зіштовхувалися між собою.

- Що... Що це таке? - перелякано спитав хлопчик.

- Це - найщиріші дитячі мрії... - з неприхованим сумом відповів янгол.

- Але що це? Нічого не розумію...

- Пішли, я тобі покажу, - і вони полетіли до хмари.

Коли наблизилися майже впритул, то Андрійко побачив... Але так нічого й не зрозумів... Це були різноманітні предмети. Але в основному, телефони. Круті, модні телефони... З великим блискучим екранами, певно що сенсорними, так як кнопок на ніде не було видно. Поміж цими телефонами кружляли планшети, теж модні, дорогі, зі ще більшими екранами, на поверхні яких час-від-часу з'являлися віддзеркалення зірок. Також інколи пролітали цілі плазмові панелі, всіляких форм та розмірів: від маленьких до величезних, на всю стіну. Виднілися ноутбуки, гіроскутери, квадрокоптери. Хлопчик придивися ще і розгледів у недавно побачені ним в рекламі новенькі ігрові консолі, що наче горобці ширяли туди-сюди.

- Оце і є найзаповітніші мрії всіх дітей? Електроніка!? - здавалося, що Андрійко був у розпачі.

- Ні, не тільки побутова техніка. Ось, поглянь туди, - янгол вказав на центр хмари.

Зброя. Там літала зброя. Пістолети, рушниці, автомати, кулемети... Ножі, шаблі, самурайські мечі, списи, булави... І все це хижо виблискувало лакованими та хромованими деталями, лінзами різноманітних прицілів, коштовним камінням оздоблення... Поруч кружляли спортивні мотоцикли, квадроцикли, ексклюзивні автомобілі, яхти і навіть один підводний човен. І в самому центрі цієї незрозумілої хмари знаходилися коштовності, їх було небагато, але вони, напевно, коштували дуже дорого.

Андрійкові стало погано. Він не розумів, що тут роблять всі ці речі? Хіба це мрії? Справжні мрії? Ті мрії, про які нікому не говориш, які зберігаються в глибині душі і про які знаєш лише ти? Та не може такого бути!