РОЗДІЛ 6

Я роззявила рота і…

– Пшик! – Видав Ель та боляче смикнув мене за пасмо волосся.

Дуже вчасно! Змусило прийти до тями і згадати, що дія зілля правди давно завершилася.

Все розповісти я ніяк не могла, загрожувало смертельними наслідками. А ось про драконячого братика виклала без сорому совісті. Це горезвісне «все-все».

Емметт навіть змінився в обличчі.

– Ти мусиш знати, що я не приймаю живих подарунків, – сказав він таким тоном, що можна було заморозити всю імперію.

– Але твоя мати зовсім не здивувалася, коли Каїл скинув мене зі своєї шиї на землю, – спохмурніла я, пригадуючи той момент. – Ніхто з них не здивувався.

– Мама в образі трольчихи? – хмикнув дракон. – Після загибелі батька їй довелося залишити службу, а мені стати головою роду. Тепер вона чекає на відбори як на свята, щоразу вигадує щось нове, аби тільки не нудьгувати.

Образ трольчихи, інтриги, зілля правди… Яка оригінальна пані!

– Каїл же має досить специфічне почуття гумору. Мама просто йому підіграла, – тим часом продовжив Емметт. – Можу припустити, через зачеплене самолюбство він хотів тебе провчити, а коли драконяча мітка спрацювала правильно, подітися братикові було вже нікуди, тож притяг сюди.

– От гад! – відразу спалахнула я. – Ух я йому…

– Вже майстерно помстилася, – пирхнув дракон. – У нього ж немає жодних проблем щодо чоловічої частини, чи не так?

– Чи не так, – буркнула я. – У нього проблеми з головою, а раз там щось не працює, то й нижче пояса не повинно фуричити.

Ось і полізла з мене правда назовні, куди тільки поділися всі манери.

– Ш-ш-ш! – Запізно попередив мене Ель, обертаючи очима.

Ми з вихованцем дивилися на дракона, не знаючи, якої реакції від нього чекати. Все ж я навмисно оббрехала одного з Верроннів!

Від сміху Емметта я здригнулася, а з душі наче камінь злетів.

Здається, один з лускатих цього роду все ж таки має нормальне почуття гумору.

– Як ти здогадався? – І так себе видала, не було сенсу й далі брехати.

– Отрута крауваля може викликати ряд неприємних наслідків, яких у Каїла не спостерігається, але проблем із мужністю ніколи не завдає.

Я завмерла, ляскаючи віями, ніби зібралася злетіти. Він ще й розумний? У отрутах розуміється? А ще в чому?

Ой, тримайте мене всі! Здається, я за себе майже не відповідаю…

– Ти йому розповіси? – Уточнила я, розуміючи, де мені знайти безпечне місце в будинку Верроннів, коли Каїл дізнається правду.

– Ні, навіщо?

І він так серйозно на мене глянув, що я ледве не проковтнула язика.

– Але ж… А як же? – Емметту знову вдалося мене здивувати.

– Каїлу корисно трохи задуматися про своє безладне особисте життя. І винести відповідний урок. – Він швидко поплескав мене по плечу. – Я тебе не видам, Алішо. Це буде нашою спільною маленькою таємницею.

Ель шмякнувся з мого плеча, зображуючи втрату свідомості. Вихованець чудово транслював мої власні емоції!

– Дякую, – промимрила я, витираючи слинки, що вже потекли на цього незвичайного чоловіка. – Дивно таке чути від дракона, що тримає гарем коханок. Скільки там дівчат? Сотня, дві, три?

– П'ять, – відповів Емметт, блиснувши своїми неможливими медовими очима. – Плюс-мінус кілька десятків, точніше можеш запитати у матінки.

Я вдавилася повітрям.

– І це, по-твоєму, у Каїла безладне особисте життя?! – витріщила очі на дракона.

Мене все більше турбувало питання, куди ж припав поцілунок богів старшому Верронну?

– Думаєш, всі п'ять сотень гаремних дівчат гріють мені ліжко? – вигнув брову цей велелюбний лускатий.

В його очах затанцювали бісики, а волосся, у світлі магсвітильників, грало багатими відтінками золотого – від насиченого медового і до кольору пшениці.

– Навіть і не знаю, що думати. – Я намагалася міркувати логічно, але обличчя все одно обдало сором'язливим жаром. – Це деяким дівчатам доводиться з тобою... по двоє, а то й по троє?

На останньому слові мій голос перетворився на здавлений писк. Який жах!

– Пі-і! – Підтримав моє здивування Ель.

Ще кілька хвилин Емметт зберігав серйозний вираз обличчя і гіпнотизував мене загадковим поглядом, наче в душу заглядав, а потім закинув голову і...

На всю кімнату пролунав драконів регіт.

– Яка ти надзвичайна, діва-удача, – скидаючи сльози з куточків очей, зізнався він. – Кумедна така.

– Я рада, що підходжу на роль блазня. – Мені чомусь стало гірко до сліз.

Тільки якщо у дракона вони виступили від сміху, то в мене від образи.

Звичайно, хтось із дів годиться для кохання, а хтось для підняття настрою…

– Це був комплімент, Алішо, – став серйозним чоловік. – Як розумію, невдалий. Не всі з гарему проходять через ліжко голови роду чи його синів.