РОЗДІЛ 2

– Забирайтеся геть з мого будинку! – Я гарчала, шкірилася, ледве стримувалася від бажання відростити собі ікла і пазурі, а нестерпні дракони тільки потішалися.

– Та це не вогник, а справжнє полум'я! – реготав Рург. – І гріє, і обпалює.

– Скільки в ній почуттів, яка пристрасть, – захоплено видихнув Іррг. Апетит у нього не зіпсувався, чоловік активно продовжував працювати ложкою. – Прямо заздрість бере, який подаруночок дістанеться Емметту.

– Я своєї згоди на відбір не давала, заявки не залишала і ніякому Емметту не дістануся!

– Пш-ш! – підтримував мене Ель, повернувши собі справжню подобу і піднявшись мені на плечі.

Тільки, схоже, ніхто з цієї лускатої братії серйозно мій протест не сприймав.

– Вперше зустрічаюся з такою реакцією на відбір до драконів, – почухав підборіддя Бларш. – Зазвичай діви б'ються за місце потрапити до гарему Емметта, а тут…

– Поклади коцюбу, Алішо, – суворо скомандував Каїл. – Ще поранишся.

– Р-р-р! – Я з усієї сили розмахнулася, коцюба вислизнула зі спітнілих долонь і, наче метальна зброя полетіла в голови драконам. – Йой…

Нікого з ворогів не зачепила – ті миттю пригнулися, а ось вікно мені розбила. Одна шкода від цих хвостатих!

Я втиснула голову в плечі. Нашкодити лускатим мріяла, але насправжки не хотіла. Взагалі ж я діва не войовнича, так, запальна трохи...

А ось за шкоду монополістам влади можна так на горіхи отримати, що мало не здасться!

Чоловіки ошелешено вирячалися то на мене, то на дірку у вікні, де зяяла чорнота нічного лісу. І вбивати мене зовсім щось не поспішали.

– Тьху! – Від душі сплюнула я. – Ще й склити доведеться.

– Своїм коштом, – зауважив спокійний Бларш. – Варто рідше намагатися знести гостям голови, позбавишся зайвих збитків.

Можна подумати, я їх сюди запрошувала!

Нехай буде проклятий той момент, коли в мені прокинулася нестерпна доброта! Занадто у роль цілительки вжилася – не завадить вже змінити маску.

– Гик! – Видав Іррг і тут же кинув збентежений погляд на приятелів. – Перепрошую, м'ясо не туди кудись зайшло.

– Ти певен, що маєток Емметта витримає таку фурію? – Засумнівався Рург, звертаючись до Каїла.

– Брат любить складні завдання, – хмикнув той. – За законом імперії будь-яка самотня діва зобов'язана пройти випробування відбором, якщо її обере мітка дракона.

Останнє вже призначалося мені.

– А хто сказав, що я самотня? – одразу зачепилася за свій останній шанс я. – У мене, може, й наречений є!

– То «може» чи є? – підозріло примружився Каїл.

Даремно я йому облисіння не організувала.

– Є!

– Гик! – це все Іррг вгамуватися не міг та червонів від привітань із глибин душі. – Перепрошую. Мені б водички…

– Уся скінчилася! – відповіла я. Гостинна господиня в мені загинула в той момент, коли дракони тільки-но поріг переступили. – Слиною посунь.

– Щось я не бачу тут чоловічих речей, – зауважив занадто прискіпливий Рург.

Мені прямо захотілося бороду йому повисмикувати. По одній волосині.

– Я порядна діва! – заверещала, узявшись у боки. – Жодного гріха до весілля!

Лускатих прямо перекосило від таких перспектив. Добре, що в мені немає й краплини їхньої гарячої крові, що б'є в голову. Чи трохи нижче за голову. Ну добре, зовсім не трохи, а туди, звідки ноги ростуть.

Каїл навис наді мною, зсунувши брови до перенісся.

– Веди! – скомандував він мені.

– Куди це?

– До нареченого! – гаркнув він так, що в мене прямо у вухах задзвеніло, а Ель ледве дірку в потилиці не пробив, так жваво ховався у моєму волоссі. – Швидко!

– Чи збрехала? – здогадався Рург. – Вигадала все?

– Ще чого. Правда все, – пирхнула я, схопила порохівника і вискочила в ніч.

Нехай все ще панувало літо, а вже відчувався запах осені, і ночі ставали прохолодними. Лускохвості не полінувалися за мною вирушити. Ледве на п'яти не наступали.

Я прямувала до міста, намагаючись розробити план під час дороги. Але плану не було, і що ближче ми підходили до Оврульки, то помітніше я сповільнювала крок.

До корчми вже ледь пересувала ноги, так не хотілося зізнаватись у брехні.

Дракони мовчали, лише хмикали, наче все чудово розуміли без слів.

– Передумала нас із нареченим знайомити? – насмішкувато запитав за моєю спиною Каїл.

– Ще чого! Просто відпочивала, – я різко смикнула двері корчми на себе і переступила поріг.

У ніс тут же вдарив запах алкоголю та поту. По вухах – гучна музика, а в серці прострелило надією, варто було краєм ока помітити Грума.

Ось він мій порятунок!

– Він! – тицьнула пальцем у орка, що взагалі ні про що не здогадувався.