Розділ 31. Повернення

Після гір місто здавалося надто голосним.

Аріна помітила це ще дорогою до університету. Автобус із важким зітханням випустив людей на зупинці, хтось перебіг дорогу перед машиною, біля кіоску дві дівчини сперечалися, чи встигнуть узяти каву до пари. Нічний дощ прибив листя до асфальту, і тепер воно розповзалося містом на чужих підошвах.

Учора зранку світ закінчувався туманом за кілька метрів від палатки.

Сьогодні перед нею був університетський корпус.

Нормально.

Саме так і мало бути.

Аріна стягнула капюшон уже в коридорі й подумала, що великим речам дивно мало діла до декорацій. Можна посваритися з людиною, майже втратити її, помиритися, поїхати з нею в гори, заснути поруч під шум річки, прокинутися в тумані — а в понеділок усе одно стояти перед розкладом і згадувати, в якій аудиторії третя пара.

Ніхто довкола не знав, що її життя за останній тиждень кілька разів устигло змінитися.

І, що найдивніше, Аріні більше не хотілося, щоб знав.

— Айрон.

Вона озирнулася.

Фейд наздогнав її біля сходів, перекинувши сумку через плече. Подивився на неї уважно, потім ще уважніше.

— Навіть не починай, — сказала Аріна.

— Я ще нічого не сказав.

— Саме тому й попереджаю.

Він хмикнув і пішов поруч.

— Як з’їздили?

Аріна подумала рівно секунду.

— Дуже добре.

Фейд повернув голову.

— Настільки добре, що решту мені краще не знати?

— Нарешті ти правильно ставиш запитання.

На його обличчі з’явилося цілком зрозуміле бажання уточнити ще щось. Аріна вже приготувалася відбиватися, але Фейд лише видихнув крізь ніс і сказав:

— Гаразд. Тоді я просто радий, що ви помирилися.

Це прозвучало настільки нормально, що Аріна сама подивилася на нього підозріло.

— І все?

— Можу почати поводитися як придурок, якщо тобі так звичніше.

— Ні, цей варіант мене влаштовує.

— Шкода. Я підготувався.

Аріна засміялася.

Їй подобалося, що він спитав.

І ще більше — що не пішов далі, коли вона не запросила.

Біля аудиторії вже стояло кілька людей. Серед них Марта, з папкою під пахвою й олівцем, затиснутим між пальцями.

Побачивши їх, вона підняла руку.

— Привіт.

Аріна відповіла, а Марта вже дивилася на Фейда.

— Ти сьогодні після пар у гаражі?

— Збирався. А що?

— Покажеш той малюнок, який переробив? Я вчора згадала ще одну річ про композицію.

Фейд завмер лише на мить.

— Покажу.

— Тоді зайду.

Марта сказала це абсолютно буденно й пішла до своєї аудиторії.

Фейд провів її поглядом, а тоді повернувся до Аріни.

Вона мовчала.

— Ну?

— Що?

— Оце твоє обличчя.

— У мене нормальне обличчя.

— Ні. У тебе обличчя людини, яка щось помітила й героїчно не говорить.

Аріна не втрималася від усмішки.

— Можливо.

— І ти не будеш питати?

— Не сьогодні.

— Це вже трохи лякає.

Вона легко штовхнула його плечем.

— Звикай.

Між Фейдом і Мартою щось могло починатися.

А могло й ні.

Аріна це бачила.

Просто тепер бачити не означало негайно вимагати назви.

Якщо Фейд захоче — розповість.

Якщо ні, їм усе одно залишиться майже ціле життя, яке вони вже знали одне про одного, і ще достатньо того, чого не знали.

Одне іншому більше не заважало.

***

Олена зупинила її після останньої пари.

Аріна вже майже дійшла до сходів, коли почула своє ім’я.

Олена стояла біля вікна, притиснувши до грудей папку. Виглядала втомленою.

Звичайною.

Оце, мабуть, і було найнеприємнішим у всій історії.

Люди не отримували спеціального обличчя для поганих учинків. На них не з’являлося попередження: цій не довіряй, оцю перевіряй уважніше.

Аріна підійшла.

— Я все пояснила, — сказала Олена. — І в студентській раді, і старостам. Наскільки могла. Гроші теж повернула.

— Я знаю.

Олена трохи сильніше стиснула папку.

— І мені шкода. Не тільки через гроші.

Аріна чекала.

Цього разу Олена продовжила сама.

— Я знала, що це не ви. І все одно дозволила людям так думати, бо тоді менше дивилися на мене. Я справді не думала, що Івась полізе в бійку чи що все так розійдеться, але це вже нічого не змінює. Я взагалі не мала давати людям цю версію.

Аріна повільно кивнула.

— Так.

Олена ніби чекала чогось ще.

Можливо, пробачення.

Аріна не мала красивої формули.

— Я не можу сказати, що все нормально. Бо не нормально. Але добре, що ти перестала пояснювати це так, ніби просто невдало сказала кілька слів.

— Я теж уже так не думаю.

— Тоді, мабуть, із цього можна почати.

Олена підняла очі.

— Ти не злишся?

Аріна замислилася.

— Уже не так, як раніше. Але це не означає, що мені байдуже.

Олена кивнула.

На цьому вони й розійшлися.

Без обіймів.

Без обіцянок забути.

Аріна не відчула себе ні особливо доброю, ні особливо мудрою.

Просто одна людина зробила іншій боляче, визнала це й тепер мала жити не без наслідків, а з відповідальністю за них.

Іноді це було чесніше за красиве примирення.

***

Данко чекав надворі.

Аріна побачила його крізь скляні двері й мимоволі всміхнулася.

Учора — мотокуртка, гірська дорога, туман за плечима.

Сьогодні — сумка, руки в кишенях і волосся, яке знову лізло на лоб.

Звичайний Данко.

Цей їй подобався не менше.

Вона вийшла.

— Давно?

— Хвилин сім.

Аріна підняла брову.

— Дуже точна людина, яка зовсім не рахувала.

— Я один раз подивився на годинник.

— А потім запам’ятав час.