Розділ 30. Вище

О сьомій двадцять ранку Аріна втретє перевірила рюкзак і остаточно вирішила, що фраза «візьми теплі речі й усе потрібне на одну ніч» — дуже зручна для людини, яка принципово відмовляється пояснювати, куди саме збирається тебе везти.

Настя ще спала, загорнувшись у ковдру так, що назовні стирчало тільки волосся. У кімнаті було сіро від раннього світла, за вікном блищали мокрі дахи, і вихідний день іще ніби не почався до кінця.

Аріна поклала в рюкзак цифровий фотоапарат, застебнула блискавку й уже закинула його на плече, коли погляд упав на «Зеніт».

Вона залишила його на столі навмисно.

Постояла кілька секунд.

Потім тихо вилаяла себе за безглуздя, повернулася, перевірила ремінь і поклала фотоапарат поверх речей.

Не тому, що вже знала, що хоче ним фотографувати.

Просто взяла.

Надворі було холодніше, ніж здавалося з вікна. Ніч залишила на асфальті вологий блиск, повітря пахло листям і димом, місто ще тільки прокидалося.

Данка вона побачила відразу.

Він стояв трохи осторонь від входу, у темній мотокуртці, засунувши руки в кишені. Побачив Аріну й усміхнувся.

Вона вже збиралася йти до нього, коли нарешті помітила, біля чого саме він стоїть.

І зупинилася.

Не красиво.

Різко, посеред мокрого тротуару, так що рюкзак ударив у бік, а підошва ледь не поїхала на листі.

Мотоцикл.

Якусь мить Аріна просто дивилася.

Великий. Темний. Важкий на вигляд. Не спортивний, не обтічний і агресивний — дорожній, із широким сидінням, великим баком, кофрами й хромом, на якому тьмяно лежало ранкове світло.

Біля нього був другий шолом.

Саме другий шолом і добив її остаточно.

Бо до цього мотоцикл ще міг бути просто красивою річчю біля Данка.

Другий шолом означав її.

Аріна повільно перевела погляд на Данка.

Він уже явно насолоджувався її обличчям.

— Навіть не смій зараз нічого говорити.

— Я мовчу.

— От і продовжуй.

Але сама не рухалася.

Думка наздогнала із запізненням.

Вона зараз сяде на цей мотоцикл. Позаду Данка.

Не покатається кварталом.

Не проїде до сусідньої вулиці.

Вони кудись їдуть. На цілий день. Із ночівлею.

Його спина буде перед нею кілька годин. Її руки — на ньому. Дорога — не за автобусним склом, а просто поруч.

Після всіх їхніх розмов про дотики, межі й те, хто кому дає право наблизитися, ця раптова перспектива близькості мала одну особливо прекрасну рису:

тепер обіймати Данка було буквально вимогою техніки безпеки.

Аріна відчула, що починає усміхатися.

Не могла зупинити.

Підійшла до мотоцикла. Повільно обійшла його, провела пальцями по холодному баку.

— Це що взагалі?

— Мотоцикл.

Вона підняла на Данка погляд.

— Ще одна така відповідь — і ти їдеш сам.

— Позичений мотоцикл.

— Уже краще. У кого?

— У людини, яка приблизно десять хвилин пояснювала, що саме зі мною зробить, якщо я його подряпаю.

— Подобається мені ця людина.

— Мені теж. Я хочу жити.

Аріна ще раз глянула на кофри.

А потім на рюкзак за своїм плечем.

— Куди?

Данко взяв другий шолом.

— У гори.

Оце вже було нечесно.

Аріна завмерла із простягнутою рукою.

Мотоцикл вона ще якось встигла прийняти.

Гори — ні.

— Ти зараз серйозно?

У Данка змінився погляд. Усмішка залишилася, але він уже стежив за нею уважніше.

— Абсолютно. Але якщо ти не хочеш — ми нікуди не їдемо. Без образ і без «я ж усе організував».

Аріна дивилася на нього й не могла одразу відповісти.

Не тому, що сумнівалася.

Навпаки.

Гори вона любила настільки, що рідко про них говорила. Так буває з речами, яких у твоєму житті мало: простіше не чіпати зайвий раз те, чого не можеш отримати, коли захочеш.

А тут Данко стояв о сьомій ранку під її гуртожитком із мотоциклом, другим шоломом і абсолютно буденно повідомляв, що вони їдуть у гори.

Аріна ковтнула.

— Я хочу.

І вже тихіше додала:

— Дуже.

Данко усміхнувся.

— Тоді спочатку я псую всю романтику інструктажем.

— Я знала, що десь має бути підступ.

Він не обмежився «тримайся міцніше».

Спершу дістав для неї мотокуртку — трохи завелику, зате важку й теплу. Дав рукавички, допоміг відрегулювати шолом, перевірив застібку.

Потім став поруч із мотоциклом.

— Слухай уважно. Сідаєш після мене, злазиш теж тільки після мене або коли скажу. Ноги весь час на підніжках, доки не домовимося інакше. У повороті не намагайся випрямитися окремо від мотоцикла. Не треба мені допомагати керувати — просто йди разом зі мною.

Аріна кивнула.

Жарти раптом самі зникли.

— Триматися за тебе?

— Так. Спочатку краще нормально тримайся. Якщо треба зупинитися — двічі стискаєш мене за плече. Якщо страшно, холодно, затекла спина, хочеш пити, просто набридло — теж даєш знак. Не терпиш мовчки до моменту, коли ми обоє зненавидимо цю поїздку.

— Я не настільки драматична.

Данко мовчки подивився.

Аріна витримала секунд дві.

— Добре. Іноді.

— І ще. На нерівностях без різких рухів. Коли мотоцикл нахиляється, це не означає, що ми вже падаємо.

— Дуже цінне уточнення.

— Перші хвилин десять мені не довірятимеш.

— А потім?

— Потім, сподіваюся, стане добре.

Він сказав це без бравади.

І чомусь саме тому Аріна повірила.

Данко сів першим і завів двигун.

Звук пройшов крізь неї фізично.

Аріна ще секунду стояла з рукою на його плечі.

Від хвилювання трохи тремтіли пальці.

Не від страху.

Швидше від того, що все це таки відбувається.

Данко озирнувся.

Аріна побачила тільки його очі за відкритим забралом.