Розділ 29. По інший бік межі

Аріна прийшла раніше.

Не настільки, щоб це можна було назвати нервовим очікуванням, але достатньо, щоб двічі пройти повз знайому лавку, перш ніж нарешті сісти.

Після захисту вони вже говорили тут про Данкове минуле. Тоді він просив часу, а вона була впевнена, що вміє чекати.

Тепер Аріна знала про себе трохи більше.

Коли Данко з’явився на доріжці, всі речення, які вона встигла придумати дорогою, виявилися непотрібними.

Вона просто скучила.

Не красиво, не драматично. До звичайного фізичного бажання торкнутися його руки, почути голос не крізь телефон і перестати відчувати кожну їхню зустріч як територію, де невідомо, що дозволено.

Данко зупинився біля лавки.

— Привіт.

— Привіт.

Після кількох днів тиші слово прозвучало майже незграбно, але Аріна не стала рятувати момент жартом.

Данко сів поруч. Не впритул, але й не на іншому краю.

— Розкажеш про гроші?

Аріна коротко пояснила: запис у притулку, Олена, чотириста гривень, які вона збиралася повернути до того, як нестачу помітять. Не стала знову переказувати всю історію плітки — Данко й так знав достатньо.

— Гроші вона повернула, — закінчила Аріна. — Рештою займається студрада. І сама має пояснити людям, що сталося.

Данко кивнув.

— Добре.

Аріна подивилася на нього.

— Я написала тобі не для того, щоб повідомити, що ти офіційно викреслений зі списку підозрюваних.

На його обличчі ледь ворухнулася усмішка.

— Приємно знати.

— Я серйозно.

— Я теж.

І на цьому усмішка зникла.

Аріна потерла долоні одна об одну.

— Проблема між нами давно вже не в тих грошах.

— Знаю.

Вона чекала продовження, але Данко кілька секунд мовчав, дивлячись на мокру доріжку перед ними.

Потім сказав:

— Я хочу нарешті розповісти тобі те, що мав сказати раніше.

Аріна не відповіла відразу.

Ще кілька тижнів тому всередині вже прокинулася б нетерпляча частина її самої: слухати, запам’ятовувати, співвідносити з усім, що бачила раніше.

Тепер вона просто повернулася до нього.

— Добре.

Данко сперся ліктями на коліна.

— У попередньому університеті я допомагав із одним навчальним проєктом і мав окремий доступ до комп’ютерної аудиторії та внутрішньої мережі кафедри. Міг лишатися після занять, працювати з матеріалами, до яких більшість студентів доступу не мала.

Він замовк ненадовго.

— Одна близька мені людина попросила скористатися цим доступом. Я знав достатньо, щоб сказати ні. І все одно погодився.

Аріна слухала.

— Під моїм ім’ям зайшли в систему й змінили кілька файлів. Не так, як ми домовлялися. Це помітили. Почалася перевірка, і в записах залишився мій доступ.

— Тобто частина провини справді була твоєю.

— Так.

Жодного виправдання.

Саме це Аріна й хотіла почути — не невинуватість, а правду.

— Ти знав, хто зробив решту.

— Знав.

— І не назвав.

Данко похитав головою.

— Я дозволив цій людині скористатися своїм доступом. Мені тоді здавалося, що буде дуже зручно спочатку допомогти зробити дурість, а потім урятувати себе чужим ім’ям. Тому я мовчав.

— Навіть коли зрозумів, чим це закінчиться для тебе?

— Навіть тоді.

Аріна подивилася на його профіль.

У цьому не було нічого героїчного.

І саме тому Данко нарешті здавався їй не загадкою, яку треба правильно розв’язати, а людиною, котра колись зробила неправильний вибір і потім уперто несла наслідки так, як сама вважала правильним.

— Викладач знав?

— Підозрював, що я не один. Майже відразу. Він і зараз хоче, щоб я дав повне пояснення й закрив усе нормально. Каже, минуло достатньо часу.

— А ти?

Данко повільно видихнув.

— Раніше я був упевнений, що мовчання — це моя відповідальність. Тепер уже не так упевнений.

Аріна чекала.

— Бо можна дуже довго називати щось захистом іншої людини, — продовжив він, — і не помічати, що ти просто один вирішуєш за всіх, кому що краще знати.

Вона опустила очі.

Це вже стосувалося не тільки університету.

Данко теж це розумів.

— Я не мав права вимагати від тебе просто повірити, коли сам залишав величезну частину історії за зачиненими дверима, — сказав він. — Спочатку я був злий на тебе за те, що ти пішла до нього. І досі думаю, що ти не мала цього робити. Але це не робить усе, що робив я, автоматично правильним.

Аріна повільно кивнула.

— Я теж не змінила думки про свій вчинок. Я шкодую, що підійшла до нього. Не тому, що тепер знаю більше. Було б брехнею сказати, що я не хотіла правди. Я шкодую, що вирішила: якщо мені страшно, то спосіб уже не має значення.

Данко повернувся до неї.

— Дякую.

Аріна трохи скривилася.

— Дуже незручне слово в цій розмові.

— Іншого немає.

І справді не було.

Пробачення не стирало її вчинку.

Його правда не робила його попереднє мовчання справедливим.

Вони просто нарешті перестали змагатися, чия помилка дає більше права ображатися.

Аріна перевела погляд на його руки.

— Я не буду питати, хто та людина.

Данко завмер ледь помітно.

— Хочеш?

— Звісно, хочу. Але це не те саме, що маю знати просто зараз.

Він довго дивився на неї.

— Колись я розповім.

— Коли це буде твоєю відповіддю, а не моєю перемогою над тобою.

На цей раз Данко всміхнувся по-справжньому.

Не широко.

Але Аріні вистачило й цього, щоб у грудях щось відпустило.

Вона теж усміхнулася.

І раптом згадала іншу фразу, яка кілька днів стояла між ними без відповіді.

Не треба було нагадувати.

Данко заговорив першим:

— Я чув, що ти тоді сказала.

Аріна відчула тепло у вухах.

— Я багато чого сказала.

— Не це.

Вона зрозуміла, що сховатися вже нікуди.