Розділ 28. Розв'язка

Наступного ранку Юлька чекала Аріну біля сходів із двома стаканчиками чаю. Один простягнула їй ще до привітання.

— Я вчора говорила з Лесею. Вони хочуть підготувати подяку університету й звіряли, скільки ми врешті зібрали. Виявилося, що в їхньому журналі є запис, якого ми не врахували.

Аріна взяла чай, але не відпила.

— Про ті вісімсот?

— Про них. Леся знайшла прізвище людини, яка принесла першу частину.

Юлька замовкла лише на секунду.

— Олена.

Ім’я не дало того задоволення, яке, мабуть, мало б дати після всіх тижнів запитань.

Навпаки.

Воно було надто звичайним.

Олена весь цей час сиділа поруч зі списками, коробкою, підрахунками, чужими прізвищами й сумами. Не ховалася. Не плуталася в показаннях. Не з’являлася загадково в потрібний момент. На таких людей зазвичай і не дивляться, коли шукають підозрілого. Вони самі ведуть облік підозрілих.

Юлька уважно стежила за Аріною.

— Думаєш, це вона?

Ще недавно Аріна вже пояснювала б, чому все сходиться.

Тепер тільки допила ковток чаю й сказала:

— Думаю, треба спитати її.

Різниця між цими двома відповідями виявилася значно більшою, ніж здавалося кілька тижнів тому.

Олена була в студентській раді сама.

Сиділа за столом над паперами. Та сама коробка стояла збоку, вже порожня, з прим’ятим кутом і клаптиком старого скотчу.

Аріна мимохіть подивилася на неї.

Дивно, скільки всього встиг наробити звичайний шматок картону.

Вона зачинила двері.

— Леся знайшла запис про першу суму, яку передали в притулок. Ти відносила гроші?

Олена підняла голову.

На секунду її обличчя стало нерухомим.

Аріна помітила.

І нічого з цього не вирішила.

— Так, — відповіла Олена. — Я.

— Вісімсот?

— Так.

Аріна підійшла ближче до столу.

— Тоді мені треба зрозуміти, що відбулося далі. Після завершення збору нам не вистачило чотирьохсот.

Олена опустила погляд на папери.

Мовчання затягнулося.

Аріна не підказувала відповідь і не називала жодної версії. Просто чекала.

Нарешті Олена відклала ручку.

— Я їх узяла.

Аріна відчула, як усередині щось опустилося.

Не тріумф.

Не полегшення.

Просто чотири слова, після яких кілька тижнів чужих поглядів, пліток і припущень раптом отримали дуже буденну причину.

— Навіщо?

Олена довго дивилася на свої руки.

— У нас перед тим не зійшлася інша сума. Я за неї відповідала. Не все там було через мене, але пояснювати це перед перевіркою було вже пізно. Мені треба було закрити нестачу. Я думала, візьму чотириста на кілька днів, потім поверну з наступних внесків. Ніхто навіть не помітить.

— Але збір порахували раніше.

Олена кивнула.

— І коли вже всі знали, що грошей не вистачає, я не могла просто покласти їх назад. Було б очевидно, що це хтось із нас.

Оце речення прозвучало майже спокійно.

Аріна дивилася на неї.

— Тому ти згадала про нас.

Олена зблідла.

— Я не казала, що це ви.

— Ні. Ти сказала, що біля коробки крутилися неформали.

— Бо ви заходили. Я просто сказала, кого бачила.

Аріна похитала головою.

— Якби ти не знала, де гроші, це справді було б «просто сказала». Але ти знала. Ти знала, що їх узяла сама, і все одно дала людям інший напрямок.

Олена відвела очі.

— Я не думала, що воно так розійдеться.

Аріна відчула холодне, майже беземоційне роздратування.

Не через самі гроші.

— А як, по-твоєму, воно мало розійтися?

Олена не відповіла.

І раптом Аріна дуже чітко побачила перед собою не хитру злодійку, не людину, яка місяцями щось планувала, і навіть не особливо цікаву лиходійку.

Звичайну дівчину, яка злякалася наслідків однієї дурості, зробила другу, щоб приховати першу, а потім дозволила платити іншим, бо так було простіше.

Чотириста гривень.

Кілька днів паніки.

Одна фраза про людей, яких і без того було легко зробити підозрілими.

Далі вже нічого особливого робити не довелося.

Люди самі доробили решту.

— Ти повернеш гроші сьогодні, — сказала Аріна.

Олена швидко кивнула.

— Так.

— І скажеш правду не тільки мені.

Тут вона підняла очі.

— Аріно…

— Ні. Оце вже не про те, щоб тебе принизити перед усіма. Але якщо підозра вийшла з цієї кімнати, пояснення теж не залишиться тут. Я не збираюся ще тижнями слухати, що «десь щось було з тими неформалами», поки ти тихо повернеш гроші й усі підуть далі.

Олена мовчала.

— Скажу, — нарешті відповіла вона.

Аріна кивнула.

Все інше студрада мала вирішувати без неї.

Вона й так останнім часом надто часто бралася визначати, що повинні робити інші люди.

Юлька чекала в коридорі.

Достатньо було подивитися на Аріну, щоб усе зрозуміти.

— Вона?

— Вона. Гроші поверне сьогодні й сама пояснить, що сталося.

Юлька тихо вилаялася.

— І це все?

Аріна трохи подумала.

— Ні. Просто чотириста гривень — це частина, яку можна виправити найпростіше.

Вони пішли коридором.

Юлька вже говорила щось про студентську раду, про те, що треба знайти старосту, про плітку й про людей, яким тепер непогано було б навчитися так само голосно говорити правду, як вони говорили дурниці.

Аріна слухала лише наполовину.

Не тому, що їй було байдуже.

Навпаки.

Просто тепер, коли все з’ясувалося, історія виглядала майже образливо простою.

Ніхто не мав доказів проти них.

Був лише образ, у який легко повірили.

Чорний одяг.

Важка музика.

Фейд із його різкістю.

Аріна з її звичкою триматися окремо.

«Неформали».

Достатньо чужі, щоб припустити зайве.

Олена не створила цю готовність.