Розділ 27. Межа

Наступного дня Данко до обіду не написав.

Аріна помітила це десь о десятій, розсердилася на себе за те, що помітила, і більше телефон не перевіряла.

Принаймні спеціально.

Після вчорашньої розмови звичне «ти де?» між парами звучало б, мабуть, дивніше за мовчання. Вони не посварилися. Данко навіть написав увечері, що не злиться, а Аріна відповіла, що їй просто треба подумати. Тож тепер обоє, схоже, сумлінно виконували саме це.

До останньої пари Аріні вдалося майже нормально зосередитися.

Потім вона пішла до бібліотеки по книжку, якої не було на абонементі.

Того чоловіка побачила вже на виході.

Спершу просто знайомий профіль у кінці коридору: темне пальто, шкіряна тека під рукою, сивина біля скронь. Він стояв біля кафедри й розмовляв із кимось із викладачів так буденно, ніби його присутність тут нічого не означала.

Аріна впізнала одразу.

І так само одразу зрозуміла, що має зробити.

Пройти повз.

Вона навіть рушила до сходів.

За спиною чоловік попрощався зі співрозмовником.

Аріна зупинилася.

Учора вона сказала Данкові, що прийме його відповідь. Не безумовно, не назавжди — але прийме.

Зараз за кілька метрів стояла людина, яка могла знати те, чого Данко не сказав.

Цікавість тут була найменшою проблемою.

Аріна боялася.

І цей страх дуже швидко знайшов собі пристойніше ім’я: мені просто треба знати, чи йому щось загрожує.

Вона повернулася.

— Перепрошую.

Чоловік зупинився.

Зблизька сумнівів уже не лишилося.

— Ви говорили з Данком після нашого захисту.

Він упізнавав її трохи довше.

— Так. Ви працювали з ним над проєктом.

— Так.

Аріна стиснула ремінь сумки. Наступне питання вона вже встигла сформулювати настільки акуратно, що воно майже не звучало як вторгнення.

Це нічого не змінювало.

— Я хочу спитати тільки одне. Те, через що він пішов із попереднього університету, було пов’язане з грошима? З крадіжкою?

Чоловік перестав виглядати просто здивованим.

— Ні.

Полегшення прийшло миттєво.

Настільки сильне, що Аріні стало соромно.

Отже, десь усередині вона все-таки зв’язала ці речі міцніше, ніж хотіла визнавати.

— А з чим?

Тепер чоловік дивився на неї вже зовсім інакше.

— Це має розповісти вам Данило.

— Я питала.

— Тоді, очевидно, він поки не хоче говорити.

— Або не може.

Чоловік трохи помовчав.

— Можливо. Але це все одно його історія.

Оце мало б її зупинити.

Натомість Аріна запитала:

— Він тоді когось захищав?

На обличчі чоловіка промайнуло щось, чого вона не встигла прочитати.

І саме цієї миті за спиною пролунав знайомий голос:

— Досить.

Аріна завмерла.

Данко стояв за кілька метрів.

Не злий.

Це було гірше.

Чоловік із текою перевів погляд на нього.

— Я нічого їй не розповів.

— Знаю. Дякую.

— Даниле…

— Я сам.

Чоловік затримався ще на секунду, потім пішов.

Аріна й Данко залишилися в коридорі навпроти одне одного.

Вона могла пояснити, що не шукала цього чоловіка. Що зустріла випадково. Що поставила тільки кілька питань.

Усе це було правдою.

І жодна з цих правд не змінювала головного.

Вона підійшла сама.

— Не тут, — сказав Данко.

За корпусом було холодніше. Вітер ганяв мокре листя по асфальту, люди поспішали до зупинки, хтось неподалік заводив машину.

Данко відійшов від дверей і зупинився.

— Навіщо?

Аріна не стала вдавати, що не зрозуміла.

— Я побачила його випадково.

— Побачила — випадково. Підійшла вже сама.

— Так.

Оце «так» виявилося важчим за будь-яке виправдання.

Данко опустив погляд, ніби збирався з думками.

— Учора ти прямо спитала мене про гроші. Я прямо відповів. Ми домовилися, що про решту я скажу, коли зможу. Сьогодні ти вирішила, що чекати не будеш.

— Я не вирішувала це наперед.

— Від цього якось краще?

Аріна похитала головою.

— Ні.

Він нарешті подивився на неї.

— Тоді я не розумію.

Аріна кілька секунд мовчала. Всі хороші пояснення раптом стали схожими на те саме, що вона робила з фактами: акуратно складеними речами, покликаними привести до потрібного висновку.

Лишилася одна неакуратна правда.

— Я злякалася.

Данко чекав.

— Не того, що ти обов’язково зробив щось погане. Я вже не думаю про ті гроші як про твою провину. Але я зрозуміла, що закохуюся в людину, частини життя якої взагалі не знаю. І мені стало страшно, що одного дня з’ясується щось таке, після чого все, що я думала про тебе, доведеться переглянути.

Слово вже прозвучало.

Закохуюся.

Повернути його назад і замінити безпечнішим «ти мені подобаєшся» було неможливо.

Данко теж почув саме його.

Але не схопився за нього.

— І тому ти вирішила дізнатися про мене в іншої людини.

Аріна заплющила очі на секунду.

— Коли ти так кажеш, звучить огидно.

— Я не намагаюся зробити, щоб звучало огидно.

— Знаю.

Оце й було найгірше.

Він не карав її словами.

Просто називав учинок.

Аріна потерла великим пальцем край долоні.

— Я мала право сказати тобі, що більше не хочу чекати.

— Так.

— Мала право вирішити, що мені не підходять стосунки, де є речі, про які зі мною не говорять.

— Так.

— Але не мала права погодитися чекати, а потім піти в обхід тебе.

Данко мовчав.

Аріна підняла очі.

— Пробач.

Йому знадобився час, щоб відповісти.

— Я знаю, що ти не хотіла зробити боляче.

— Але зробила.

— Так.

Аріна прийняла й це.

Не тому, що він був єдиним правим.