Розділ 26. Не відповідь

До обіду день був абсолютно звичайним.

Саме це Аріні й подобалося.

Дві пари, конспект, кава, яку Настя купила в автоматі й потім пів години називала помилкою, викладач, котрий чомусь вирішив затримати їх на сім хвилин після дзвінка, хоча ці сім хвилин уже принципово нічого не могли врятувати в темі.

На останній парі Настя двічі починала засинати над зошитом. Після другого разу Аріна штовхнула її ліктем.

— Якщо вже засинаєш, хоча б не залишай ручку вертикально. Виглядає моторошно.

Настя випросталася.

— Я не спала.

— Звичайно. Ти просто дуже довго читала одне й те саме слово із заплющеними очима.

— Я думала.

— Заздрю глибині процесу.

На цьому викладач нарешті відпустив їх.

Поки всі збирали речі, Настя почала перекладати з однієї теки в іншу якісь списки.

— Треба ще в студраду занести. Я вчора обіцяла старості й забула.

Аріна застебнула сумку.

— Давай я. Все одно через перший поверх піду.

Настя без жодних підозр простягнула їй теку.

— Просто віддай дівчині за столом. Там списки по групі.

Аріна взяла.

Лише в коридорі подумала, що могла б вийти й через інший бік корпусу.

Не зупинилася.

У студентській раді було так само тісно й душно, як завжди. Біля вікна двоє хлопців сперечалися через якусь відомість, хтось шукав степлер, який лежав просто перед ним, між паперами валялися ручки без ковпачків, а на шафі стояла чашка з давно висохлим чайним слідом на дні.

Аріна поклала Настину теку на край столу.

— Від нашої групи.

Дівчина, що перебирала папери, подякувала й одразу потяглася до наступної купи.

На цьому можна було піти.

Аріна вже повернулася до дверей, коли побачила на стіні знайомий плакат.

Краї трохи загнулися. Один шматок скотчу відклеївся. Але напис усе ще читався добре:

Йому байдуже, як ти вдягнений. Йому важливо, чи ти прийшов.

У притулку ця фраза звучала інакше.

Тут — знову інакше.

Аріна затрималася лише на секунду.

— До речі, — озвалася дівчина за столом, — ти ж із Данком той проєкт робила?

Аріна обернулася.

— Так.

— Скажи йому, якщо побачиш, щоб зайшов. У нас досі підпису немає за техніку. Він тоді брав переносний проєктор і подовжувач, а повернув, здається, через когось.

Аріна спочатку навіть не зрозуміла, чому щось усередині напружилося.

— Коли це було?

Дівчина замислилася.

— Та вже кілька тижнів тому. Коли тут одночасно були плакати, ваш збір для притулку, якісь презентації... У нас тоді половина університету сюди ходила.

Аріна глянула на стіл.

— Коробка зі збором уже стояла тут?

— Напевно. Вона довго стояла.

Відповідь була буденною.

Надто буденною для того, як швидко Аріна відчула, що її думки вже рушили самі.

— Данко довго тут був?

Тепер дівчина глянула на неї уважніше.

— Не пам’ятаю. Забрав техніку й пішов. Аріно, тут щодня стільки людей, що я ввечері іноді не пам’ятаю, хто приходив зранку.

— Зрозуміло. Я скажу йому про підпис.

Аріна вийшла.

На сходах спустилася на один проліт і зупинилася біля вікна.

Данко був у студентській раді тоді, коли там стояла коробка.

Бачив її.

Це були факти.

Рука вже сунулася в сумку по блокнот.

Аріна зупинилася.

Ні.

Саме так воно й починалося: спершу записуєш кілька правдивих речей поруч, потім між ними з’являється лінія, а ще через годину сама лінія вже здається фактом.

Блокнот залишився в сумці.

Цього разу вона спершу спитає людину.

Данко чекав біля корпусу після її останньої пари.

Стояв трохи осторонь від сходів, засунувши руки в кишені куртки. Після нічного дощу асфальт ще залишався темним, мокре листя прилипло до бордюрів, вітер раз у раз зривав із дерев останнє жовте.

Побачивши Аріну, Данко усміхнувся й простягнув руку.

Зазвичай вона вкладала свою майже автоматично.

Сьогодні запізнилася на секунду.

Данко це помітив.

Не сказав нічого.

Вони рушили алеєю, і кілька хвилин Аріна мовчала. Не тому, що підбирала м’якше формулювання. Навпаки — намагалася не зробити з питання те, чим воно ще не було.

— Ти заходив у студентську раду, коли там стояла коробка зі збором?

Данко повернув голову.

— Заходив. Брав у них проєктор і подовжувач.

— Коробку бачив?

— Бачив.

Аріна трохи сповільнила крок.

— Чому ти про це не згадав, коли ми намагалися відновити, хто там був?

Данко теж зупинився.

— Бо я не стояв біля коробки й не мав справи з грошима. Зайшов, забрав техніку й пішов. Тоді мені навіть не спадало на думку, що моє перебування в кімнаті може стати важливим.

Це було логічно.

Саме тому наступне питання стало ще неприємнішим.

Аріна не стала ходити навколо нього.

— Ти щось знаєш про ті чотириста гривень?

Данко дивився на неї кілька секунд.

— Ні.

— І не брав їх?

— Не брав.

Відповідь прозвучала відразу.

Без образи.

Без довгого виправдання.

Від цього Аріні стало тільки гірше.

Вона відвела погляд.

— Я хотіла, щоб ти це сказав.

— Розумію.

— Ні. Я, мабуть, сама тільки зараз розумію, наскільки мені було потрібно це почути.

Данко повільно витягнув руки з кишень.

— І тепер почула.

Аріна подивилася на нього.

— Так.

Він чекав.

Їй хотілося сказати: я тобі вірю.

Але після сьогоднішнього це було б надто легко.

— Я не думаю, що ти вкрав гроші, — сказала вона. — Але коли дізналася, що ти був у тій кімнаті, я перевірила цю можливість. Хоч на секунду. І тепер уже не можу зробити вигляд, що цього не було.

Данко опустив очі.

Саме це виявилося болючішим за сварку.