Розділ 24. ТІ, КОМУ БАЙДУЖЕ

До притулку Аріна збиралася так, ніби мала не гладити собак, а щонайменше розвантажувати вагон.

Волосся розділила на дві частини й туго заплела в колоски. Сьогодні воно точно не мало права лізти в очі, миски чи чужі пащі. Потім дістала з полиці темну потерту бейсболку — одну з тих речей, про які перестаєш думати майже одразу після того, як натягнув. Кепки вона любила приблизно з тієї самої причини, що й худі: ніяких зайвих рішень. Сонце не б’є в очі, дощ не тече одразу за комір, а якщо день обіцяє бруд, вітер і багато руху, кращого винаходу людство могло вже не вигадувати.

Настя ще лежала під ковдрою, але, побачивши дві тугі коси, стару кепку й кеди, які Аріна давно не берегла від бруду, піднялася на лікті.

— Судячи з вигляду, ти або справді їдеш у притулок, або збираєшся робити щось, після чого нормальний одяг уже не врятувати.

Аріна натягнула худі.

— Думаю, друге автоматично додається до першого.

Цифровик вона поклала в рюкзак майже машинально. Скетчбук цього разу залишила. Зате взяла старі рукавички, пляшку води й пачку печива собі — після суботніх двох яблук навіть Аріна вже не могла переконливо вдавати, що її система харчування працює бездоганно.

Настя простежила за печивом.

— О. Розвиток.

— Не перебільшуй. Це ще не дорослішання, просто профілактика чужих лекцій про мою їжу.

— Данкових?

— Усіх одразу.

Настя знову вляглася на подушку.

— Тільки не повертайся із собакою.

Аріна вже закидала рюкзак на плече.

— У тебе дуже завищені очікування щодо мого самоконтролю.

— Аріно, я серйозно.

— Я теж. Саме тому нічого не обіцяю.

Настя застогнала й натягнула ковдру на голову.

Аріна тихо засміялася й зачинила за собою двері.

Біля старого мікроавтобуса Юльчиного знайомого вже стояли мішки корму, коробки з крупами, складені ковдри й Фейд, який тримав один із мішків так, ніби організатори благодійної акції особисто зруйнували йому молодість.

— Айрон, нарешті. Бери щось важке, бо тут усі вирішили, що в мене безкоштовна спина.

Аріна навіть не встигла зняти рюкзак.

— Доброго ранку тобі теж, Івасю. Дуже приємно бачити, що добрі справи роблять тебе ще добрішим.

— Я вже пів години вантажу.

З мікроавтобуса висунулася Юлька.

— Двадцять хвилин. І половину з них ти пояснюєш усім, наскільки важкий один конкретний мішок.

Фейд повернувся до неї разом із тим самим мішком.

— Він важить майже як ти.

— Майже все важить як я. Я маленька. Це не аргумент.

Аріна розсміялася й узяла коробку, що стояла поруч.

— Давай сюди. Хоч хтось сьогодні має показати собакам, що людство ще не зовсім безнадійне.

Фейд глянув на коробку в її руках.

— Там рушники.

— Я знаю.

— Тобто весь героїзм закінчився на текстилі.

— Я просто достатньо розумна, щоб не доводити силу хребтом.

— Зрадниця.

— Виживу.

Данко підійшов, коли вони вже майже все завантажили. Привітався з Юлькою, Фейдом, а тоді затримав погляд на Аріні трохи довше.

Вона це, звісно, помітила.

— Кажи.

— Я просто думаю, чи сьогоднішні коси мають те саме значення, що й у середу.

Аріна поправила козирок кепки.

— Ні. Сьогодні я реально збираюся лізти руками туди, де мокро, брудно й повно шерсті. Філософії тут менше, ніж тобі хочеться.

— А кепка?

— Профілактика всього іншого.

Данко глянув на її старі кеди, потерті карго, худі.

— Схоже, ти підготувалася ґрунтовніше, ніж до нашої поїздки за місто.

— Там мене ніхто не збирався лизнути в обличчя.

Юлька фиркнула.

— Не зарікайся. Ми ще не приїхали.

Аріна вже хотіла відповісти, але Данко нахилився й коротко її поцілував.

Фейд саме пройшов повз із мішком і зупинився.

— Я правильно розумію, що поки я тут поступово стаю інвалідом, ви вирішили зробити цей ранок ще нестерпнішим?

Данко простягнув руки.

— Давай мішок.

Фейд збився.

— Що?

— Ти ж щойно сказав, що він важкий.

Фейд кілька секунд дивився на нього, а тоді без зайвої гідності віддав.

— Оце, до речі, правильна реакція на чужі страждання.

Аріна підняла свою коробку.

— Запам’ятай цю революційну думку: іноді можна просто попросити про допомогу, а не ставити виставу.

— Вистава хоча б збирає аудиторію.

— Івасю, у притулку сімдесят собак. Там тебе нарешті слухатимуть стільки, скільки ти заслуговуєш.

— От побачиш, вони мене любитимуть.

— Вони ще нічого про тебе не знають.

— Саме тому шанс високий.

Цього разу засміялися вже всі.

Притулок вони почули раніше, ніж побачили.

Щойно мікроавтобус звернув із дороги на розбитий заїзд, за парканом здійнявся гавкіт. Спочатку кілька голосів, потім десятки — високі, хрипкі, тонкі, низькі, уривчасті, аж поки стало неможливо зрозуміти, хто там на кого відповідає.

Аріна подалася до скла.

— Скільки їх?

— Зараз близько сімдесяти, — сказала Юлька. — Може, трохи більше. Леся казала, вчора знову привезли цуценят.

Аріна повільно видихнула.

Сімдесят.

До цього число було просто числом.

За парканом воно мало голоси.

На подвір’ї пахло мокрою землею, кормом, деревом, шерстю й чимось різким, лікарняним, із невеликого будиночка біля входу. Вольєри тягнулися двома рядами. Біля сіток уже товклися собаки, і Аріна на кілька секунд зупинилася.

Не тому, що її раптом накрив жалем.

Вона просто дивилася.

Великий чорний із білими пальцями на передніх лапах. Рудий кудлатий, схожий на ведмедя. Молодий плямистий, який стрибав на сітку всіма чотирма лапами так, ніби саме від нього залежав успіх зустрічі. Стара сіра собака не гавкала взагалі — лежала біля будки й стежила за людьми очима.

І ще один.

Величезний темно-сірий пес стояв біля хвіртки найближчого вольєра.