Розділ 23. ШЛЯХ

У неділю об одинадцятій Данко постукав у двері рівно один раз і майже одразу почув:

— Відчинено!

Коли він зайшов, Аріна сиділа на підлозі між ліжком і столом, обклавшись роздруківками, чернетками й аркушами зі схемами. Біля стіни лежала вже акуратна стопка того, що вона, очевидно, вирішила залишити, зате навколо самої Аріни панував значно менш переконливий порядок: кілька сторінок були перекреслені, на одній стрілки розходилися одразу в три боки, ще на двох той самий блок існував у різних формулюваннях. Горнятко стояло поруч на підлозі. Чай у ньому давно перестав парувати.

Данко роззувся й деякий час просто дивився на все це.

— Я думав, сьогодні ми підемо переносити останні правки в презентацію. А в тебе, схоже, ще три різні версії того, що саме ми збираємося переносити.

Аріна вийняла олівець із рота й підтягнула до себе один із аркушів.

— Бо вчора ми занадто рано почали думати слайдами. Спочатку треба зрозуміти, що там справді має лишитися, а вже потім вирішувати, в скільки прямокутників це запхати. Інакше виходить навпаки: місце на слайді є — значить, ми обов’язково щось туди поставимо.

Данко присів навпочіпки, взяв аркуш із додатковим блоком і перечитав його.

— Оце те, через що вчора раптом з’явився четвертий?

— Мені подобається сама думка. Але як окремий слайд вона повторює те, що ми вже показали, тільки красивішими словами. А якщо втиснути її в третій, він стане таким, що його ніхто не захоче читати.

Данко поклав аркуш поруч з іншими.

— Тоді це не четвертий слайд. Це хороша фраза, яку тобі шкода викинути.

Аріна підняла на нього очі.

— От за це я тебе іноді не люблю. Ти називаєш проблему надто точно, і після цього з нею вже важче сперечатися.

— Можеш спробувати.

— Не провокуй. У мене достатньо паперу.

Він усміхнувся й сів на підлогу навпроти.

Наступну годину вони майже не торкалися майбутньої презентації як такої. Данко читав те, що Аріна переписувала з вечора, викреслював повтори, повертав їй аркуші з питаннями на полях. Вона сперечалася не з кожною правкою — тільки з тими, де справді бачила іншу логіку. Один абзац вони розібрали майже по реченню, поки не залишили від нього половину.

— Мені все одно шкода початку, — сказала Аріна, дивлячись на закреслені рядки. — Він був хороший.

— Був. Але пояснював те, що ми вже показуємо схемою.

— Знаю.

— Тоді чому шкода?

Аріна трохи подумала.

— Бо я довго його формулювала. І мозок чомусь вважає, що кількість витраченого часу автоматично робить текст цінним.

Данко кивнув.

— Це як із речами, які не викидають тільки тому, що колись дорого купили.

— Не порівнюй мої речення зі старою шафою.

— Я порівнюю принцип.

— Принцип мені теж не подобається.

Але абзац вона все-таки викреслила.

Саме це Аріні й подобалося в їхній роботі найбільше. Данко не намагався виграти суперечку й не погоджувався з нею тільки тому, що сперечатися було довго. Якщо вважав рішення слабким, пояснював чому. Якщо її аргумент був кращим — відступав без образи. З ним можна було вчора цілуватися біля струмка, сьогодні годину говорити про порядок блоків і не відчувати, що одне чомусь робить інше менш справжнім.

Ближче до дванадцятої Аріна потягнулася до горнятка. Зробила один ковток і відразу скривилася.

Данко помітив.

— Ти його ще й пити збиралася?

— Я про нього забула. Це різні речі. Ще годину тому там був нормальний чай.

Вона поставила горнятко назад.

— А тепер вишня зникла, терпкість лишилася сама, і все це ще й холодне. Ні, дякую.

Данко простягнув руку.

— Давай виллю й поставлю воду. Поки вона закипить, ти якраз остаточно попрощаєшся зі своїм прекрасним абзацом.

Аріна віддала йому горнятко.

— Ти дуже швидко став почуватися тут достатньо впевнено, щоб коментувати і мої тексти, і мій чай.

— До чаю я ще навіть не дійшов. Де він?

— У шухляді біля столу. Відкритий пакет — вишневий.

Данко висунув шухляду й затримався. Там стояли чотири пакети з ваговими сумішами: м’ята, бергамот, чебрець і чорний із сушеною вишнею та тією терпкою добавкою, назви якої Аріна ніколи не пам’ятала.

— Тепер я розумію, чому Настя минулого разу щось говорила про чайну окупацію кімнати.

Аріна озирнулася.

— Настя називає це чотирма різновидами гарячої води. Людина, яка може забути пакетик у чашці на пів години, не має права на експертну думку.

Данко дістав відкритий пакет.

— Це все мама привозить?

— Частину. Вона купує суміші на вагу в маленькій крамниці біля ринку й щоразу відсипає мені стільки, ніби до наступної поїздки додому я маю пережити маленьку облогу. Вишневого завжди найбільше.

Він вдихнув запах із пакета.

— Тепер зрозуміло чому.

— Тобі ще рано робити висновки. Ти його навіть не пив.

— Я вже знаю, що якщо зіпсую, ти запам’ятаєш.

Аріна підвелася, забрала в нього пакет і сама насипала заварку.

— Не зіпсуєш. Я не залишу тобі такої можливості.

Коли чай настоявся, вони повернулися на підлогу вже з двома гарячими горнятками. Данко зробив кілька ковтків, перш ніж щось сказати.

— Добре. Тепер я розумію різницю між «у мене є чай» і «я хочу чаю».

Аріна глянула на нього поверх горнятка.

— Пакетики теж мають право на існування. Іноді це все, що є. Я просто не люблю, коли зручний компроміс починають називати хорошим варіантом тільки тому, що він зручний.

Данко трохи помовчав.

— Це дуже по-твоєму.

— Що саме?

— Ти не вимагаєш, щоб поганий варіант зник. Тобі достатньо, щоб ніхто не змушував тебе вдавати, що він хороший.

Аріна затримала на ньому погляд.

— Ти останнім часом небезпечно багато помічаєш.

— Мені здавалося, ти саме це в людях цінуєш.

— Ціную. Поки об’єкт спостереження не я.

Данко усміхнувся, але не став розкручувати жарт далі. Його погляд ковзнув повз Аріну на полицю.