Розділ 22. Далі від міста

О пів на дев’яту ранку гуртожиток виглядав так, ніби з нього евакуювали половину мешканців.

У коридорі було незвично тихо. Кілька дверей стояли прочиненими, на підвіконні самотньо сохла чиясь чашка, яку господар, очевидно, забув перед від’їздом. Крізь брудне вікно на лінолеум лягав довгий прямокутник світла, і в ньому повільно плавав пил.

Настине ліжко було застелене, що саме по собі скидалося на аномалію. На столі лежала записка:

«Якщо тебе викрадуть — подзвони. Якщо не викрадуть — теж подзвони!!!»

Аріна перечитала її, фиркнула й засунула в кишеню рюкзака.

Перед дзеркалом затрималася довше, ніж збиралася. Чорні карго, темна футболка, худі, стара куртка. Звичайна вона.

Волосся спершу хотіла заплести у два тугі колоски. Так було зручніше: нічого не лізе в очі, не чіпляється за ремінь фотоапарата, не відволікає. Коли все зібране й лежить на своєму місці, зібраною якось легше почуватися й самій.

Аріна вже натягнула резинку на пальці, подивилася на себе — і повільно зняла її.

Сьогодні їй чомусь не хотілося бути зібраною. Нехай вітер плутає волосся, нехай воно лізе в обличчя, нехай доведеться весь день відкидати його назад. Не все мусило бути зручним.

Волосся залишилося розпущеним.

Цифровий фотоапарат Аріна поклала у зовнішню кишеню рюкзака, скетчбук — усередину. Поруч полетіла книжка, яку вона майже напевно не відкриє, пляшка води й два яблука.

Касетник вона потримала в долоні трохи довше. Потертий пластик, подряпина біля кришки, кнопка перемотування, яка іноді западала й поверталася на місце тільки після сильнішого натискання. Стара річ. Її річ.

Аріна теж поклала його в рюкзак.

На вулиці було сонячно й холодно. Та сама осінь, коли сонце виглядає майже літнім, поки не зайдеш у тінь. Тоді одразу хочеться сховати руки в кишені й натягнути рукави нижче. Повітря пахло мокрим листям, ранковим асфальтом і кавою з відчиненого вікна першого поверху.

Данко чекав біля зупинки.

Аріна побачила його здалеку й зовсім трохи сповільнила крок. Не тому, що передумала. Навпаки.

Поки він був кількома повідомленнями в телефоні, усе здавалося простішим. А тепер стояв за якихось тридцять метрів, засунувши руки в кишені темної куртки, час від часу дивився в бік гуртожитку й явно намагався не виглядати людиною, яка чекає.

Вітер скуйовдив йому волосся, Данко машинально провів по ньому долонею, і Аріна ледь усміхнулася.

Він побачив її — і усміхнувся теж. Не широко. Просто обличчя раптом стало іншим, ніби відпустив щось, що до того тримав у плечах.

Аріна відчула ту саму дурну легкість усередині, яку Фейд уже навчився помічати раніше за неї саму.

От зараза.

— У тебе зараз був дуже підозріло задоволений вигляд, — сказала вона, підійшовши ближче.

Данко навіть не спробував удавати, що не зрозумів.

— Я просто радий, що ти прийшла.

Відповідь була настільки прямою, що Аріна на мить розгубилася.

— Я ж погодилася.

— Люди іноді передумують.

— Я не «люди».

Він подивився на неї уважніше.

— Це я вже зрозумів.

І от на це швидкої відповіді Аріна не знайшла.

Данко простягнув руку. Цього разу не долонею догори й не з тією обережною паузою, яку вона вже встигла вивчити. Просто знайшов її пальці своїми.

Його долоня була прохолодна від ранкового повітря. Аріна переплела свої пальці з його.

Так виявилося простіше.

— Тепер можеш повідомити, куди саме ти мене везеш.

— Можу.

— І?

— Не хочу.

Аріна примружилася.

— Сорок хвилин дороги, жодної адреси й оця твоя задоволена фізіономія. Якщо наприкінці буде торговий центр, я тебе там і залишу.

— Торгового центру не буде.

— Це вже трохи заспокоює.

— А що було б хорошим варіантом?

Аріна подумала.

— Місце, де менше людей, ніж дерев.

Данко ледь усміхнувся.

— Тоді, можливо, я ще маю шанс.

Маршрутка підійшла майже відразу.

Стара, трохи побита, з короткими фіранками на вікнах і водієм, який слухав радіо так тихо, ніби соромився власних музичних уподобань. У салоні пахло дерматином, мокрими куртками й чимось солодким — мабуть, пиріжками, які жінка попереду тримала в пакеті на колінах.

Вільних місць було багато. Аріна з Данком сіли майже в кінці, біля вікна.

Скло було холодне. Вона на секунду притулилася до нього скронею, потім відкинулася на спинку. Маршрутка рушила, і на першому ж повороті Данкове коліно торкнулося її.

Аріна відчула.

Він теж.

Ніхто не посунувся.

Місто відступало поступово. Спочатку за вікном ще тягнулися багатоповерхівки, магазини, заправки, паркани. Потім будинки стали нижчими, між ними з’явилося більше неба.

Аріна любила цей момент у дорогах — коли місто ще не закінчилося остаточно, але вже починало втрачати над тобою владу. Менше вивісок. Менше машин. Менше чужих вікон навпроти. Натомість усе більше землі, дерев і неба.

Дорога пішла між полями. Чорні смуги свіжої землі чергувалися із сухою травою, у низинах ще лежали клапті ранкового туману, а далі починалися пагорби — спершу майже непомітні, потім виразніші.

Аріна дістала фотоапарат.

— Ми ще навіть не приїхали, — зауважив Данко.

— І що це змінює?

Вона сфотографувала через скло стару автобусну зупинку. На лавці сиділа бабуся в темній хустці, біля ніг лежав величезний рудий пес. За ними — біла стіна з облупленою синьою фарбою.

Данко нахилився до екрана. Його плече торкнулося її плеча, подих на секунду зачепив скроню.

— Ти серйозно сфотографувала ту зупинку?

Аріна глянула на нього.

— Вона тобі чимось заважає?

— Половина фарби відпала, дах перекошений, лавка тримається на чесному слові.

— Саме тому.

Данко ще раз подивився у вікно, де зупинка вже віддалялася.

— Тобі подобаються поламані речі?