Розділ 18. Чужа кров: ІІ

II. Не лізь

У гаражі пахло металом, пилом і чаєм. Ростик воював зі старим підсилювачем, Фейд сидів за столом і малював на клаптику паперу гітариста. Аріна зупинилася за його плечем, подивилася кілька секунд і повідомила:

— Рука знову завелика.

— Я знаю.

— Тоді чого не виправиш?

— Вона має бути завелика.

Аріна нахилилася ближче.

— А. Тоді голова замала.

Фейд обурено глянув на неї, Ростик реготнув, а за хвилину підсилювач видав такий звук, що вони одночасно скривилися. Кілька хвилин усе знову було звичайним: неправильні пропорції в малюнку, чай, дроти, дурні суперечки. Тут ніхто не стежив за її рюкзаком і не замовкав, коли вона заходила.

Фейд першим помітив, що вона сьогодні тихіша.

Аріна відмахнулася, але він знав її надто давно, щоб повірити. Довелося коротко розповісти про чергові розмови щодо грошей.

— Хто? — одразу запитав Ростик.

— От тому я й не хотіла казати.

Фейд нічого не питав, лише відклав олівець.

Аріна подивилася саме на нього.

— Івасю, не лізь.

— Я зараз сиджу.

— Ти зрозумів.

Він трохи нахилив голову.

— Зрозумів.

— І?

— І нічого.

— Обіцяй.

— Ні.

Аріна примружилася.

— Чому я навіть не здивована?

— Бо добре мене знаєш.

Вона ще кілька секунд дивилася на нього, потім зітхнула. Витягувати обіцянку силою не мало сенсу. Фейд однаково знайде різницю між «я нічого не зроблю» і «я нічого не роблю», а потім ще матиме нахабство пояснювати граматику.

Коли вони пізно ввечері вийшли з гаража, Ростик залишився доробляти підсилювач. Аріна з Фейдом пішли вдвох. Після дощу вибоїни блищали під ліхтарями, мокре листя липло до асфальту. Плеєр лежав у кишені, але Аріна не вдягала навушники. Після цілого дня чужих голосів хотілося чути тільки кроки.

Біля невеликого магазину стояли троє хлопців.

Одного вона впізнала відразу — того самого, що вже кидав фразу про її фотоапарат.

— О, благодійники.

Фейд напружився, але не зупинився.

— Сьогодні без коробки? — долетіло їм услід.

Аріна скоса глянула на нього.

— Молодець.

— Не починай.

Вона ледь усміхнулася. Вони пройшли ще кілька метрів.

— А фотографка нехай камеру міцніше тримає. Вона ж добре бачить, де що лежить.

Фейд сповільнився.

Аріна торкнулася його ліктя.

— Івасю.

Він видихнув і пішов далі.

Майже.

— Та вона тихенька, — почулося ззаду. — Такі найкраще прикидаються.

Фейд зупинився.

Аріна схопила його за рукав.

— Подивись на мене.

Він подивився.

— Воно того не варте.

— Для тебе.

— Це про мене говорять. Значить, я й вирішую.

Кілька секунд він стояв нерухомо, тоді плечі трохи розслабилися.

— Добре.

Аріна відпустила рукав.

Можливо, вони справді пішли б.

Але один із хлопців ступив ближче й кинув уже їй:

— Просто потім невинні очі не роби, коли чуже пропадає.

Аріна встигла лише побачити, як змінився його погляд.

— Повтори.

— Фейд, не треба.

Хлопець усміхнувся й штовхнув його долонею в груди.

Далі все сталося швидко й зовсім не так, як бійки виглядали здалеку. Без красивих ударів і пауз. Фейд штовхнув у відповідь, другий хлопець схопив його за плече, третій поліз збоку. Чиясь лайка, короткий глухий удар, ковзання черевиків по мокрому асфальту.

Аріна кинулася між ними, коли побачила, що Фейда тримали удвох.

— Відпусти його!

Вона вчепилася одному в куртку й смикнула назад. Хлопець різко розвернувся, лікоть зачепив її плече. Аріну відкинуло вбік, вона впала на коліно й обдерла долоню об асфальт.

Болю майже не відчула.

Підвела голову.

На губі Фейда була кров.

І світ раптом став неправильним.

Червоне вона побачила надто чітко — значно чіткіше за саме обличчя. Все навколо, навпаки, ніби відсунулося. Голоси приглушило, під ногами хитнувся асфальт, у пальцях з’явився знайомий холод.

Тільки не зараз.

Аріна ненавиділа це відчуття. Воно не мало нічого спільного зі страхом у голові. Голова чудово розуміла, що розбита губа — не катастрофа, що треба допомогти, зупинити кров, подивитися, чи немає глибшої рани.

Тіло мало власну думку.

Вуха заклало ватою.

Хтось уже розтягував хлопців — чоловік із магазину, ще один перехожий. Аріна підвелася й пішла до Фейда.

Він побачив її обличчя й відразу зрозумів.

— Айрон, не дивись.

— Замовкни.

— Сядь.

— У тебе кров.

— Я в курсі. Аріно, сядь.

— Це тебе побили.

Вона зробила ще крок, і темрява коротко звузила поле зору.

Фейд устиг підхопити її за лікоть.

— От же ж...

— Відпусти. Я нормально.

— Ти зараз упадеш.

— Не впаду.

— Уже майже.

Він сам стояв із розбитою губою, але посадив її на низький бетонний бордюр і присів перед нею. Аріна опустила голову, зціпила зуби й чекала, поки світ перестане хитатися.

Це було принизливо.

Не тому, що хтось бачив.

Тому що поруч у Фейда текла кров, а допомагати чомусь доводилося їй.

— Ненавиджу це, — прошепотіла вона.

— Знаю.

І саме це його спокійне «знаю» чомусь зачепило сильніше за все інше.

До гаража вони повернулися, коли запаморочення майже минуло.

Ростик ще сидів над підсилювачем. Побачивши їх, він нічого не спитав: мовчки взяв куртку, вийшов і вже з коридору написав Данкові коротке «Зайди в гараж. Зараз» — про це Аріна дізналася пізніше.

Аріна відразу дістала аптечку. Фейд хотів забрати її з рук, але вона так на нього подивилася, що передумав і сів під лампою.

Тепер вона не дивилася на кров. Дивилася на конкретні речі: край розсіченої губи, чисту вату, пляшечку антисептика. Вдих. Видих. Ще один. Руки все одно трохи тремтіли, але слухалися.