Розділ 18. Чужа кров: І

I. No More Lies

За два дні Аріна майже перестала відчувати наслідки температури. Лише після сходів хотілося трохи сповільнитися, а надвечір тіло раптом згадувало, що зовсім недавно вона не могла нормально підвести голову з подушки. Настя продовжувала стежити, щоб вона їла, Фейд при зустрічі питав про самопочуття так буденно, ніби це його давній обов’язок, а Данко майже не питав — тільки дивився уважніше, наче вже навчився не дуже довіряти її «нормально».

Уранці Аріна дістала з шухляди стару касету. На прозорому пластику чорним маркером було написано IRON III. Колись таких було кілька. Музичний смак Аріни ніколи не вмів ходити рівними дорогами: вона могла кілька днів поспіль слухати Maiden, потім згадати Therion, знайти щось у Lake of Tears, раптом захотіти Guano Apes чи Haggard, а ще через тиждень принести Фейдові клаптик паперу з назвами пісень, які взагалі не мали нічого спільного між собою. Він записував їй із цих списків касети, намагаючись утиснути все до останньої хвилини плівки, а іноді самовільно додавав щось від себе. Аріна обурювалася, що він псує концепцію. Фейд питав, яка концепція може бути в списку, де навіть вона не пам’ятає назви половини альбомів. Зазвичай саме додані ним пісні вона потім слухала найчастіше.

Цю касету Аріна знала майже напам’ять: де кілька секунд шипітиме порожня плівка, де звук трохи попливе, бо старий плеєр колись зажував стрічку, і що почнеться далі ще до першої ноти. Того разу Фейд пів вечора витягував плівку олівцем, поки вона стояла над душею й питала, чи він точно знає, що робить. Він, не піднімаючи голови, відповів:

— Звичайно.

Касета працювала досі.

Дорогою до університету Аріна зловила потрібне місце.

No More Lies.

Назва сьогодні звучала майже глузливо. Максим справді збрехав про те, коли повертався по куртку, але це ще не робило його злодієм. Настя не брехала взагалі — вона щиро пам’ятала сережки там, де їх не було. А хтось у коридорах тепер так само щиро міг пам’ятати «дівчину з фотоапаратом біля коробки», хоча в кімнаті того дня побувало стільки людей, що половини Аріна вже й сама не назвала б.

Було б простіше, якби існували тільки правда і брехня. Дві сторони касети. Натиснув кнопку — і знаєш, що слухаєш.

Насправді люди могли бачити правильно й пояснювати побачене зовсім неправильно.

Аріна додала гучності.

Ця думка їй не подобалася.

Пісня — так.

***

Данко чекав біля аудиторії. Щось сказав, коли вона підійшла, але Аріна крізь навушники не почула. Він повторив. Вона демонстративно зняла один навушник.

— Ти бачиш, що я тебе не чую.

— Хотів перевірити, коли ти здасися.

Аріна зміряла його поглядом, але не втримала усмішки. Данко кивнув на плеєр, і вона показала касету.

— Фейд записував. Я давала списки, він збирав. Тут повний безлад.

— Твій?

— Переважно. Його внесок — псувати мою систему тим, що мені потім подобається.

Данко усміхнувся. Аріна вже торкнулася другого навушника в кишені й раптом подумала, що могла б дати його йому. З Фейдом це ніколи нічого не означало: один плеєр на двох, короткий дріт, плечі поруч. З Данком ця сама проста дія чомусь одразу отримувала другий зміст.

Вона залишила навушник у кишені.

На парі про це забула. А після — знову почалися погляди.

Плітки не стали голоснішими. Навпаки, тепер вони вміли вчасно замовкати. Аріна не могла довести, що її справді обговорювали: хтось так само просив конспекти, хтось сідав поруч, хтось вітався. Просто іноді розмова біля вікна обривалася, коли вона заходила. Чийсь погляд затримувався на її рюкзаку. Людина, яка раніше лишила б сумку на підвіконні, тепер забирала її із собою.

Після Настиних сережок Аріна стала обережнішою зі словом «знаю».

Але одного разу знати не довелося.

— ...ну а хто біля коробки крутився? Там же ці сиділи.

— Які?

— Неформали.

Вона пройшла повз. Данко, який ішов поруч, теж нічого не сказав, аж поки вони не спустилися на сходовий майданчик.

— Не хочеш їм відповісти?

— Що саме? Ми справді були біля коробки.

— Ти розумієш, що вони мають на увазі.

Аріна сперлася рукою об перила. Її дратували не Данкові слова — дратувало, що вона вже кілька днів носила відповідь усередині й досі не могла висловити коротко.

— Якщо я почну пояснювати, чому ми «не такі», то ніби погоджуся, що «такі» мають виправдовуватися. Я не хочу доводити, що не краду, тому що читаю книжки, малюю чи збирала гроші для собак. І рожеве завтра теж не вдягну, щоб комусь стало спокійніше.

Данко ледь усміхнувся.

— Не уявляю тебе в рожевому.

— У дев’ять років була футболка.

— Не рахується.

Аріна теж усміхнулася, але майже відразу посерйознішала.

— Це їхня проблема, Данку. Якщо хтось бачить чорну кофту й домальовує до неї злодійку — це про нього, не про мене. Мене інше злить. Спочатку хтось пам’ятає дівчину з довгим волоссям. Потім — неформалку. А ще через день усі вже пам’ятають мене. І кожен може бути абсолютно щирим.

— Як Настя із сережками.

— Саме так.

Данко трохи помовчав.

— Тобі все одно не байдуже.

Аріна глянула на нього.

— Звісно, не байдуже. Просто я не збираюся через це ставати іншою.

Він кивнув, і цього виявилося достатньо. Без ще одного кола тієї самої розмови.

Коли вони рушили далі, Данко на мить простягнув руку до її плеча. Аріна помітила рух. Помітила й те, як він знову зупинився, не торкнувшись.

Зовсім як біля озера.

Цього разу вона нічого не сказала.

Але весь наступний проліт сходів думала не про плітки.