Розділ 14. Те, що не сходиться

Наступного дня Аріна прокинулася з неприємним відчуттям, ніби щось забула. Воно трималося, поки вона вмивалася, шукала чисту футболку й чекала, доки закипить чайник. А тоді погляд упав на відкритий блокнот: вчорашня схема аудиторії й маленький знак питання біля підвіконня.

Вона сіла на край ліжка, підтягнула блокнот до себе й кілька секунд розглядала власні лінії. Учора їй здавалося, що варто добре пригадати день, і пам’ять слухняно поверне потрібний шматок. Але чим довше вона дивилася на намальовану кімнату, тим менше форми лишалося у світлого рукава чи сумки біля вікна. Аріна знала цю пастку. Так само можна дивитися на нечітку фотографію, поки мозок не почне домальовувати те, чого там ніколи не було.

Вона закреслила знак питання.

— Передумала бути Шерлоком? — сонно поцікавилася Настя з-під ковдри.

— Ні. Передумала вигадувати.

— Це навіть менш цікаво.

Аріна пирхнула й закрила блокнот. На полиці над столом стояли книжки, і серед фентезі затесалися два старі детективи, які вона вже перечитувала. Їй завжди подобався не сам момент викриття, а те, як наприкінці раптом змінювалася вага дрібниць: фрази, на яку ніхто не звернув уваги, неправильно поставленої чашки, випадково поміченого часу. Але життя мало одну суттєву ваду порівняно з книжками: тут ніхто не гарантував, що всі деталі взагалі щось означають.

До обіду про гроші знали значно більше людей, ніж Аріні хотілося.

Вона зрозуміла це не з прямих запитань. Біля сходів дві дівчини з молодшого курсу замовкли, коли вони з Фейдом проходили повз. А трохи пізніше в черзі до їдальні Аріна почула за спиною:

— Це ж ті, що збір робили?

— Ну, там ці постійно сиділи...

Продовження так і не прозвучало.

Аріна озирнулася. Хлопець позаду відразу зацікавився меню над касою, його подруга опустила очі.

— Договорюй, — спокійно сказала Аріна.

Фейд торкнувся її ліктя.

— Айрон.

— Що? Мені цікаво.

Хлопець почервонів.

— Та нічого я не казав.

Аріна зміряла його поглядом, але Фейд уже легенько потягнув її вперед.

— Не треба.

— Мене страшенно тішить це «ці». Навіть пояснювати не треба, хто саме.

— Тому й не треба давати їм те, чого вони хочуть.

— А чого вони хочуть?

Фейд знизав плечима.

— Щоб ти зараз почала сваритися. Тоді ввечері вони вже розкажуть, що ти кинулася на них із ножем.

Аріна мимоволі засміялася.

— Звідки в мене ніж?

— До вечора з’явиться.

Вона ще раз озирнулася, але вже без бажання повертатися. Власне, саме це її й дратувало: ніхто не сказав «ви вкрали гроші». Ніхто не звинуватив прямо. Просто для одних людей біля коробки стояли студенти, а для інших — ці. І другого чомусь вистачало, щоб історія звучала підозріліше.

Після останньої пари Аріна повернулася до аудиторії збору. Гроші тепер зберігали окремо, а на столах лишилися корм, ковдри й кілька пакетів із ліками. Вона сіла біля вікна, відкрила блокнот і перемалювала вчорашню схему начисто, цього разу залишаючи тільки те, в чому була впевнена.

О 14:20 Юлька перерахувала гроші. Аріна пам’ятала це добре, бо саме тоді малювала маркером додаткову стрілку на оголошенні. Ростик стояв біля вікна з яблуком. Потім двоє студентів принесли коробку ковдр, і на столі стало тісно. Скриньку переставили на підвіконня.

Хто — вона не пам’ятала.

Зате тепер пригадала інше.

— Ти її допитуєш чи малюєш портрет?

Аріна підняла голову. Данко стояв у дверях.

— Кого?

— Аудиторію.

— Вона поки не зізнається.

Він усміхнувся й підійшов ближче. Аріна машинально посунула блокнот, даючи йому місце біля столу, і лише коли Данко сів поруч, помітила власний рух. Учора вона шукала причини не лишатися з ним удвох. Сьогодні причину вигадувати було вже пізно.

— Це що? — він нахилився над сторінкою.

— Тут стояв стіл, тут коробки. Скринька спочатку була ось тут, потім її переставили сюди.

— Ти справді все це пам’ятаєш?

— Не все. Якби все, я б не сиділа тут.

Данко уважно подивився на схему.

— А навіщо тобі це взагалі?

Аріна покрутила ручку між пальцями.

— Бо мене дратує, коли картина не складається.

— Це я вже помітив.

Вона прискіпливо глянула на нього.

— Коли?

— На нашому проєкті. Якщо цифра стоїть не там, ти не заспокоїшся, навіть якщо вона ні на що не впливає.

— Впливає. Вона стоїть не там.

Данко реготнув, і Аріна теж усміхнулася. Напруга, яку вона сама створила між ними після зльоту, раптом здалася трохи безглуздою. Поруч із ним знову можна було просто сидіти й говорити, не вирішуючи щосекунди, що означає його погляд і наскільки близько лежить його рука.

Вона показала на підвіконня.

— Я вчора думала, що пам’ятаю тут світлу сумку. А сьогодні вже не впевнена. Тому викреслила.

— Правильно.

— Чому?

— Бо якщо дуже хочеш щось згадати, можеш згадати те, чого не було.

Аріна подивилася на нього уважніше.

— О. Ти корисний.

— Нарешті.

Вона штовхнула його плечем і тільки потім згадала, що вчора від одного такого дотику мало не втекла з-за столу. Сьогодні Данко лише похитнувся й усміхнувся. Нічого не сталося.

І від цього чомусь стало легше.

Аріна знову нахилилася над схемою.

— Але одну річ я пам’ятаю точно. Після того як принесли ковдри, Ростик пішов униз допомагати з пакетами. Юлька вийшла телефонувати волонтерці. Я теж виходила.

— Куди?

— По скотч. У сусідню аудиторію. Хвилини на три.

— А скринька?

— На підвіконні.

Данко перестав усміхатися.

— Тобто кімната була порожня?

— Ні.

Аріна постукала ручкою по сторінці.

— Там залишалися двоє. Максим із сусідньої групи, він допомагав носити коробки. І Олена зі студентської ради, вона забігла на хвилину по підпис.

— Та, що вчора питала, хто мав доступ?