Розділ 9. Зліт

За містом повітря змінювалося швидше, ніж краєвид.

Ще хвилин двадцять тому вони їхали повз сірі паркани, склади, зупинки з облупленими лавками й приватні будинки, що тягнулися вздовж дороги майже без проміжків. Потім будинків стало менше, асфальт звузився, за вікнами потягнулися поля, а далі почався ліс — спершу рідкий, із молодими березами край дороги, потім густіший, темний між сосновими стовбурами.

Останні кілька кілометрів їх трясло так, що Аріна перестала намагатися втримати на колінах рюкзак і затиснула його між ногами.

Їхали старим мікроавтобусом, який Ростик десь позичив разом із водієм і, судячи з усього, разом із запахом бензину, пилу та старих чохлів. Під ногами лежали спальники, сумки, два складені намети й пакет із пластиковими пляшками води. Частину апаратури повезли ще вчора організатори, решту запхали назад так щільно, що Юлька дорогою двічі питала, чи точно після приїзду їм не доведеться вирізати Семена з-поміж колонок.

Семен не реагував. Сидів біля вікна, притримуючи однією рукою гітарний чохол, і читав роздруковану програму зльоту, час від часу щось закреслюючи ручкою. Ростик, навпаки, не сидів нормально жодної хвилини: то повертався до водія, то перевіряв телефон, то раптом згадував про чергову річ, яку вони могли забути.

— Подовжувачі взяли?

Семен навіть не підняв очей.

— Взяли. Три.

Ростик насупився.

— У нас було три?

Семен повільно опустив аркуш і подивився на нього поверх паперу.

— Тепер є. І якщо ти ще раз запитаєш про речі, які сам учора складав у ящик, я почну відповідати навмання.

Ростик серйозно обдумав погрозу.

— А перехідники?

Юлька застогнала й відкинула голову на спинку сидіння.

— Я його сьогодні вб’ю. Не зараз, бо він нам потрібен увечері, але після виступу — точно.

— Я просто хочу, щоб усе працювало.

— Ти подзвонив мені о пів на сьому ранку й запитав, чи я пам’ятаю слова.

— Це нормальне питання перед виступом.

Юлька повільно повернула до нього голову. Навіть без сценічного макіяжу її погляд зараз був достатньо виразним.

— Виступ увечері.

— Я хвилювався.

— Ти й зараз хвилюєшся.

Ростик випростався.

— Зараз я організований.

Аріна не витримала:

— Ти п’ять хвилин тому шукав телефон, тримаючи його в руці.

Ростик зміряв її ображеним поглядом.

— Я перевіряв вашу уважність.

— І як?

— Катастрофічно провалили.

Аріна засміялася й повернулася до вікна.

Цифровик лежав у зовнішній кишені рюкзака — так, щоб його можна було витягти однією рукою. «Зеніт» вона загорнула в стару м’яку тканину й поклала глибше, між светром і запасною футболкою. Там же лежали плеєр, дві аудіокасети, блокнот і олівці.

У «Зеніті» залишався тридцять один кадр.

На два дні.

Цифровика Аріна не шкодувала. Могла зняти п’ять разів одне й те саме, перевірити екран, стерти відверто невдале, спробувати інакше. Плівка такої поблажливості не давала. П’ять кадрів уже залишилися на плівці— її люди, їхні обличчя, руки, короткі миті, які вона захотіла забрати собі. І жодного з тих п’яти їй не було шкода.

Тепер залишався тридцять один.

Перший мотоцикл вони побачили на узбіччі. Стара червона «Ява» стояла трохи нахилена, а біля заднього колеса навпочіпки сидів чоловік у шкіряній куртці. Інший тримав інструменти й щось йому пояснював.

Аріна провела мотоцикл поглядом, доки той не зник позаду.

За кілька хвилин назустріч пройшла перша колона.

Вона почула її раніше, ніж побачила.

Густий звук двигунів докотився дорогою, відбився від дерев, став ближчим — і Аріна мимоволі випросталася. Спершу з-за повороту вийшов один мотоцикл, за ним другий, третій. Сім чи вісім машин ішли одна за одною, не поспішаючи. На багажниках були прив’язані спальники, сумки, намети. Один із водіїв підняв руку у привітанні, Ростик одразу відповів через лобове скло.

Аріна дивилася їм услід.

Вона любила цей звук.

Не високий нервовий вереск спортивних мотоциклів, що пролітали повз раніше, ніж устигнеш нормально роздивитися, а глибокий, важкий голос великих машин. Особливо коли двигун працював на малих обертах: короткі густі поштовхи з паузами між ними відчувалися майже тілом.

Їй подобалися старі «Яви», важкі «Дніпри», великі дорожні мотоцикли, а особливо ті хромовані машини, які люди вперто називали «харлеями», навіть коли це був зовсім не Harley-Davidson. Подобалося дивитися, як двигун здригається під баком, як метал ловить сонце, як машина ніби має власний ритм навіть тоді, коли стоїть на місці.

Сама Аріна не кермувала. Колись думала навчитися, потім відклала, а згодом просто перестала вирішувати, чи справді їй це потрібно.

Їй подобалося їздити пасажиркою.

Не через швидкість. Коли хтось намагався довести, скільки може витиснути з двигуна, задоволення швидко зникало. Їй подобалося інше: довга дорога, вітер, рівний рух, відчуття, що між тобою й усім навколо немає автомобільного скла. Запах поля змінювався запахом лісу, в низині раптом ставало холодніше, за кілька кілометрів повітря знову теплішало. У машині таких речей майже не помічали.

— Почалося, — сказала Юлька.

Аріна не відразу зрозуміла, що це їй.

— Що?

Юлька дивилася на неї з усмішкою.

— У тебе обличчя стало щасливе.

— Нормальне в мене обличчя.

— Звичайно.

Аріна примружилася.

— Юль.

— Усе. Мовчу.

За наступним поворотом між деревами майнули перші намети.

А тоді відкрився берег.

Аріна подалася вперед.

Озеро лежало нижче від дороги — широке, спокійне, сіро-синє під ранковим небом. Ліс підходив майже до води, але посеред нього відкривалася велика галявина, і зараз вона поступово обростала маленьким тимчасовим містом.

Намети стояли нерівними групами — зелені, сині, помаранчеві, старі брезентові й маленькі туристичні. Між соснами натягували мотузки. Хтось уже складав дрова під тентом, хтось розгортав спальники просто на траві, хтось тягнув до води великий чорний казан. Ближче до озера над місцем майбутнього вогнища вже стояла тринога.