Розділ 6. Свої: 6.1. Фейд

6.1. Фейд

Івась з’явився в її телефоні через два дні після повернення Аріни до міста, коли вона вже майже перестала чекати від нього бодай якогось пояснення.

Повідомлення було коротким:

«Ми вдома. Живі. Зустрінемось?»

Аріна кілька секунд дивилася на екран. Набрала:

«Дурень».

Подумала, стерла.

Не тому, що передумала.

Просто це можна було сказати при зустрічі.

«Коли?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Сьогодні. Гаражі?»

Цього разу вона вже всміхнулася.

«Буду».

Усе виявилося набагато прозаїчніше, ніж могло здатися після триденного зникнення. Дядько Гриць, старий байкер, якого їхня компанія знала стільки років, що ніхто вже не пам’ятав, кому саме він доводився справжнім дядьком, попросив Івася та ще двох хлопців допомогти перегнати кілька мотоциклів до майстерні в сусідньому містечку. Готували техніку до зльоту, планували повернутися того самого вечора, але один мотоцикл заглох дорогою, потрібної деталі на місці не виявилося, а майстер, який нібито «зараз усе знайде», шукав її майже дві доби.

Івась чекав біля крайнього ряду гаражів і, щойно вона підійшла, звично простягнув руку.

У їхній компанії так віталися всі. Колись це якось завелося саме собою — без обговорень і правил: зустрілися, потиснули руки, байдуже, хлопець ти чи дівчина. Юлька тиснула так, що нові знайомі часом здивовано дивилися на власні пальці, Ростик любив в останню мить перехопити руку якимось черговим безглуздим способом, Семен робив усе коротко й серйозно, ніби підтверджував угоду, а Івась просто простягав долоню — без вистави. З роками це стало настільки звичним, що обійми між ними радше означали б: або хтось дуже давно не приїжджав, або сталося щось справді важливе.

Звичка звичкою, але сьогодні Івась міг трохи почекати.

— Ти серйозно? — запитав він.

— Думаю.

— Над чим?

— Чи заслужив ти сьогодні нормальне привітання.

— І як?

— Поки мінус три.

Він зрозумів одразу.

— За кожен день?

— Рахувати ти вмієш.

Івась кивнув так, ніби визнавав справедливість вироку, і руки не прибрав.

Зрештою Аріна здалася й потиснула її.

— Дурень.

— О. Тепер привітались.

Образитися на нього по-справжньому не виходило, хоча дорогою сюди вона цілком збиралася. У голові навіть існувала переконлива промова про те, що телефон придумали не лише для того, щоб носити його в кишені, а люди, які чекають, мають неприємну властивість хвилюватися.

З Івасем усі підготовлені промови чомусь швидко втрачали сенс.

— А написати? — все-таки спитала вона, коли вони рушили вздовж гаражів. — Просто два слова: «живий, затримуюсь».

— Я писав.

— Коли?

— У перший день.

Аріна спершу вирішила, що він жартує, але вираз обличчя був цілком серйозний.

— Мені нічого не прийшло.

— Значить, не дійшло.

— Три дні?

— Там зв’язок був такий, що телефон іноді показував мережу просто з ввічливості.

— І ти вирішив, що однієї спроби достатньо?

— Не зовсім. Потім сів акумулятор.

Це вже звучало настільки по-Івасевому, що Аріна лише похитала головою.

— Равлик швидше хатку на сусідній город донесе, ніж твоя есемеска до мене доповзе.

— Може, ще прийде.

— На Різдво?

— Не знаю. Я тариф не уточнював.

Вона засміялася, хоча ще хвилину тому не збиралася.

— Між іншим, я тебе вже подумки поховала.

— Сподіваюся, без великих витрат.

— Звичайно. На людину, яка не здатна нормально користуватися телефоном, дорогий вінок — марнотратство.

— Оце вже образливо.

— А три дні мовчати — ні?

— Я ж написав.

— Равлик, Фейде. Пам’ятай про равлика.

— Добре. Наступного разу передам через нього.

На цьому Аріна вирішила вважати триденне зникнення офіційно закритим.

Не тому, що він мав рацію.

Просто це був Івась.

Його мама ще кілька років тому просила Аріну, якщо та буде поруч, нагадувати синові хоча б іноді телефонувати додому. Наче Аріна мала якийсь особливий доступ до системи керування Івасем, якого не було навіть у людини, що його народила.

«Ти йому скажи, — просила вона якось, проводжаючи Аріну в передпокої. — Він тебе хоч інколи слухає. Я ж не прошу щодня. Хай раз на кілька днів подзвонить, щоб я знала, що живий».

Аріна тоді пообіцяла.

А вже на сходах подумала, що фраза «він тебе хоч інколи слухає» була дуже оптимістичною оцінкою ситуації.

Втім, дзвонити матері Івась після того справді почав частіше.

Принаймні на якийсь час.

— До мами хоч подзвонив? — спитала вона тепер.

Івась помовчав.

Цього вистачило.

— Івасю.

— Подзвоню.

— Вона переживає.

— Я знаю.

І ось це його тихе «я знаю» раптом зняло з Аріни рештки бажання читати нотації.

Він справді знав.

Мати хвилюється. Треба подзвонити. Треба попередити. Люди не телепати й не можуть самі здогадатися, де ти і що з тобою. Усе це Івась прекрасно розумів.

Просто між «знати» й «зробити щось для себе» в нього існувала якась дивна відстань.

Коли справа стосувалася інших, її не було.

Гриць попросив допомогти — Івась поїхав.

Семен міг серед ночі написати, що знову щось сталося з апаратурою, — і якщо Івась був у місті, то за годину вже сидів у гаражі.

Юльці одного разу знадобилося забрати з іншого кінця міста стару шафу, яку бібліотека списувала й дозволила їй забрати. О восьмій ранку Фейд стояв під бібліотекою, хоча всі його знайомі знали, що до десятої він існує переважно теоретично.

Якось Аріна запізнювалася з друку фотографій і попросила його забрати замовлення, бо сама не встигала до закриття. Він забрав. Ще й перевірив конверт, бо пам’ятав, що минулого разу їй переплутали формат.