62.

– Ти чого верещиш? – закричала вона, не наважуючись зрушити з місця.
Порозглядавши по сторонах, вона зробила декілька маневрених кроків у мій бік, при цьому не забуваючи озиратися. В мене одразу ж склалося враження, що вона вивчала бойові мистецтва, чи щось в цьому роді. Не знаю! Але у всякому випадку поводилася вона професійно.
Пройшло ще кілька секунд, але нічого не відбулося. Це дало можливість їй трохи розслабитись, але не надовго, адже моє пекуче відчуття не зникло, а навпаки посилювалось. Але також було в цьому щось незвичайне. Не просто полум’я, яке розгоралося на моїй шиї. І не мурашки, кількість яких щоразу збільшувалася.
Було враження, ніби моє тіло вібрує, під впливом якихось невідомих магнітних хвиль. Воно мовби притягувалось до чогось. І з кожною секундою ці відчуття підсилювалися і, здавалося, ось-ось та притягальна сила досягне потрібного ефекту. Одним словом – дивні відчуття.
– Що відбувається? – повторила вона, коли не почула відповіді на своє запитання. – Чому ти кричиш?
– Полум’я, – прошепотіла я, завертівши головою.
– Що ти мелеш? – здивовано, запитала Юлька, відкладаючи кинджал в сторону.
Здається вона подумала, що я збожеволіла і вирішила не звертати на це увагу. Але саме в цьому і була її помилка.
 Раптово в коридорі почулися різкі звуки. Здається навіть хтось закричав, але через секунду його голос різко обірвався.
Все відбувалося наскільки швидко (я б сказала в одну секунду), що Юлька не встигла зорієнтуватися. Двері розлетілися на тисячу маленьких уламків і в них показався чоловічий силует. Спочатку я не могла роздивитися його обличчя через пилюку, яка здійнялася. Та коли я побачила, хто саме стоїть в дверному отворі, то була шокована. Я очікувала побачити свого рятівника Женю, а натомість там стояв Натан. Власною персоною!
« А він тут якими шляхами? », – широко розплющивши очі, подумала я.
Але мої роздуми обірвалися, в ту ж мить, коли він направився в Юлькину сторону.
І тут почалася жара. Не була б я прикута кайданами, то могла б представити, що зараз сиджу на останньому ряду в кінотеатрі і дивлюся прем’єру нового голівудського бойовика. Все це дуже вражало:  я аж роззявила рота. Вони рухалися граційно і надприродно швидко.
– О… Натан! – хитро посміхнувшись, викрикнула Юля.
У цю мить вона вхопила зі столу два ножі і почала їх почергово кидати, маневруючи то вправо, то вліво. Він без проблем ухилявся від небезпек. Ножі влетіли в стіну з червоного дерева так, що аж задзвеніли від вібрацій.
– О…. Катерино! – у такій же манері відповів Натан.
Я задумалася, адже це і є її справжнє ім’я.
Але доки я тільки встигла про це подумати, Юля уже намагалася схопити ще один ніж, однак Натан її випередив. Зробивши два великі кроки вперед, він підняв стіл і щосили кинув ним об камін, так що той розбився на кавалки. Юля почала відступати і тут Натан продовжив:
– А я був кращої про тебе думки! – прощебетав він і легенька посмішка розтягнулася на його обличчі. – А ти виявляється справжній камікадзе! Катерино, Катерино, – бідкався він. – Я тобі щиро співчуваю.
Коли Юлі не було куди відступати, вона вхопила крісло і, швидко розвернувшись, розбила його об стіну. Посипалося дерево і вона знайшла гострий кусок, щоб використати його, як зброю. Дивна поведінка, адже вона стверджувала, що вбити безсмертного можна тільки сріблом.
– Звідки ти знаєш, хто я? – глибоко дихаючи, запитала демониця.
Вона  стала на оборону позицію, так ніби й не збиралася атакувати.
– Ой! Усе таке банальне, що аж смішно! – і тут Натан направився у мій бік.
Відтак, я знову відчула ці вібрації на моїй шиї і зрозуміла, що вони виходять саме з мого метелика. А що найбільше вражало, то це те, що магнетизм щоразу збільшувався. І тут всі пазлики раптово склалися в єдину картину і я зрозуміла, що саме до Натана притягувалася моя прикраса.
– Я просто зв’язався з Лелієм і поцікавився, хто зараз працює у Львові, а саме – в Шевченківському районі.
Доки Натан знімав мої кайдани, я уважно вслухувалася у кожне його слово. Що він має на увазі?
– А щоб знати напевно я уточнив координати – біля «Стрийського ринку».
Після цих слів я підозріло глянула на нього. ..Саме в цьому районі знаходиться моя академія. Звідки ангелу знати про неї? Чому він запитував саме про цей район?.. Не встигла я додумати своїх версій, як Натан уже справився із кайданами і, підхопивши мене на руки, пішов до виходу, тобто до великого шкіряного крісла:
– Що ти маєш на увазі? – прокричала Юля. У її голосі відчувався неприховано підозрілий трем. Чи то від паніки, що архидемон уже все знає, чи від того, що вона і справді нічого не розуміла.
– А те, моя Юлічко, що твої наміри було й не так складно розкусити, як ти думаєш!
Ангел широко посміхнувся і був цілком задоволений реакцією Юльки. З її вигляду впадало у вічі не так здивування і шок, як підозра і паніка. Здавалось, що вона в одну мить готова зірватися з місця і бігти світ за очі. Але Натан виявився гідним суперником, тому без бою їй ніяк не вирватися. Перекинувши кіл з однієї руки в іншу, вона зіщурила очі так, ніби намагалась у янголові впізнати когось знайомого. Коли зрозуміла, що це завдання надто складне, вона запитала навпрямки:
– Хто ти?
Натан щиро розсміявся, так що складалося враження, ніби ми на вечірці обговорюємо вчорашній концерт, а не розбираємося із серйозними ангельсько-демонськими проблемами.
А найголовніше – не варто забувати про це! – мене ж тут катували! Нарешті, коли приплив несподіваної радості минув, він прокашлявся і заговорив якось серйозніше:
– Це питання ти задавала Олександрівні три дні підряд, а тепер і мене вирішила ним замучити?
І тут мої очі не просто округлилися – вони перетворилися у два блюдечка. Поглянувши на Юльку, я зрозуміла, що її блюдечка ще більші від моїх. Не знаю, як так вийшло, але ми закричали в унісон:
– Женька!!?
Натан (чи Женя) схрестив руки на грудях і хитро всміхнувся.
– Люблю шокувати молодих дам, – протягнув він. Але раптом його усмішка зникла, а на його обличчя намалювалася злість і ненависть. – Однак повернемося до попередньої теми.
Залишивши мене на кріслі, він почав наближатися до Юлі, яка знітилася, озираючись так, ніби шукаючи захисту.
– Я тобі ніколи не пробачу того, що ти зробила з Веронікою, – прошипів він.
Через секунду він опинився просто перед нею. Довго не думаючи, Женя   намагався схопити її за горло. Але Юля виявилася теж не ликом шита. Нашвидкоруч вона відбила його напад і тут же почала атакувати. Замахнувшись однією рукою, вона врізала гострим уламком в його обличчя, а іншою вдарила у живіт. Женя хитнувся і вона використала цю перевагу в свою користь. Зробивши випад вперед, вона замахнулася ногою, щоб нанести удар в коліно. Але Женя встиг швидко зорієнтуватися, відступивши назад. У результаті Юля, втративши координацію, звалилася на землю. Не втрачаючи ні секунди, він накинувся на неї, притискаючи до землі. Вона пробувала вириватися, але це не принесло результату, тому вона вирішила використати заборонений метод. Замахнувшись коліном, вона нанесла йому удар в пах.
– Сука, – прошипів Женя, скочуючись з неї.
– Ти навіть не представляєш скільки раз я це чула за останні три дні, – викрикнула Юлька, копаючи ангела ногою в живіт.
Женя застогнав і постарався піднятися, але тут вона нанесла наступний удав в рази сильніший від першого. Це було зрозуміло по тому, як Женя відлетів на пару метрів і з гуркотом приземлився на підлогу.
 Сама не знаю звідки вона його дістала, але факт залишався фактом - в її руці заблищав срібний кинджал. І мені не потрібно було пояснювати, що це означало. Я зрозуміла її наміри, тому тихенько піднявшись, я майже по пластунськи поповзла в сторону каміну. Моєю ціллю була та сама кочерга. Нехай нею я не вб’ю її, але буде дуже боляче.
Як часто любила висловлюватися Юлька.
Коли моя ціль була досягнута, я повернулася і побачила, що Женя більш-менш прийшов до тями. Нехай від продовжував лежати на землі, але тепер відбивав її удари. Та, коли він схопив її за ногу і різко потягнув на себе, я зрозуміла, що настав мій час. Піднявшись, я замахнулася, щоб завдати їх удар, але демониця виявилася швидшою. І це навіть не здивувало мене. Розвернувшись, вона одним ударом руки відкинула мене на декілька метрів. Я боляче вдарилася об стіну і через секунду сповзала по ній. В голові потемніло, а перед очима почали розмиватися білі круги. Я трималася з останніх сил, щоб побачити чим це все закінчиться.
– Вероніко! – почула я знайомий голос.
Від удару головою свідомість затуманилася, але здається це кричав Женя. Придивившись, я зрозуміла, що так воно і було. Піднявшись, він почав наносити удари один за одним. Не зупиняючись розмахував однією рукою, а другою він відкинув низ своєї куртки і в його руці з’явився такий самий кинджал. Стало зрозуміло, що бій ведеться не на життя, а на смерть. І сьогодні комусь точно не пощастить.
 « Хоч би це була Юлька!», – молилася я.
– Обирай! – несподівано, закричав Женя. – Або я, або Лелій!
– Та пішов ти! – таким самим тоном викрикнула Юля, відбиваючи його атаку.
Але тут Женя зробив випад вперед і наніс їй серйозний удар в коліно. Почувся хрускіт кісток. А через секунду дикий крик Юльки. Вона намагалася замахнутися в Женю кинджалом, але він вибив його в неї з рук. Вона закричала ще сильніше, розуміючи що це кінець. Але, здається, Женька не спішив ставити крапку. Питання – чому?
– Через секунду я повідомлю Лелію, що наші підозри підтвердилися і передам тебе йому.
– Що?
Здається в Юлі почалася паніка. Вона голосно закричала, чи то від страшного болю, чи від паніки. Вона прекрасно розуміла, чим їй обернеться моє викрадення. А найважливіше те, що вона розуміла це з самого початку, тому дивуватися зараз було тупо.
Але це питання цікавило також і мене. Чому? Чому після всього цього він не може вбити її.
Несподівано Юлька перекосилася, ніби зрозумівши в чому причина. Піднявши погляд, вона єхидно усміхнулася.
– Ти не можеш цього зробити! – ликувала вона.
– Ти не на завданні!
Не знаю, що це означало. Але зрозуміла я головне. Женя не може її вбити.
І тут я підвелася і попрямувала до них. Сама не знаю звідки, але в мене з’явився заряд енергії. Можливо адреналін, а може, ще одне серйозне питання, яке потрібно було вирішити.
– Вероніко! – застережливо похитав головою Женя. – Краще присядь.
Він намагався мене зупинити, але я продовжувала свій шлях. Тільки опинившись біля нього, я заговорила:
– Женя! – впевнено почала я. – Вона повинна померти!
Як це б жорстоко не прозвучало, але  я це сказала. Від власних слів аж кров застигла у моїх жилах. І здається не тільки в мене. Юля здригнулася, а Женя різко подивився на мене.
– Олександрівно, я розумію вона тебе катувала, але подумай са…
– Річ не в цьому, – перебила я його на пів слові. Я знала, що він буде говорити, тому вирішила не витрачати часу.
– Тоді в чому?
Женя видавався надто розгубленим. І це не дивно. Які повинні бути причини, щоб бажати смерті людині. Прямо тут і прямо зараз. Перевівши погляд на Юлю, я подивилася на неї з такою жорстокістю, якої ще ніколи не спостерігала за собою.  Мій погляд був холодним і рішучим.
– У її контракті!
Женя розвів руками. Абсолютно розгублений, він не спромігся сформулювати речення, щоб задати запитання, тому просто пронизав мене мега запитальним поглядом, повним шоку і здивування.
– Поки вона жива, всі, хто був дорогий моєму батькові, будуть помирати.
– Вероніко, про що ти взагалі?
Я перевела погляд на Юльку і побачила, що вона сиділа на підлозі з широко розплющеними очима. Уважно слухаючи нашу перепалку, вона навіть забула про своє розтрощене коліно.
– Женя, ти що не розумієш? – я махнула в сторону демониці. – Це і є один із пунктів її контракту. Саме тому вона продала свою душу. Щоб він втратив всіх, кого любить. А крім мене, це ще Ліза і мама. І я абсолютно невпевнена, чи це дійсно кінець списку! Женя, ти розумієш скільки загине людей!?
Я зробила паузу, щоб самій обдумати сказане.
– Вероніко. – заговорив Женя спокійним голосом. – Ти впевнена в цьому?
Ми одночасно подивилися на Юлю. Від наших поглядів, вона знітилася і розгубилася. Дивно було бачити її в такому стані.
– Це правда? – проричав Женя.
Зізнаюся чесно, Женю в такому стані також було дивно бачити. Але його можна зрозуміти. Він надто сильно мене любить, щоб пропускати такі речі повз вуха.
– Яке це має значення? – фиркнула Юлька. – Ти все одно не зможеш нічого зробити. Ти не можеш мене вбити, Натан! Ти – «падеш». І ти сам це прекрасно розумієш!
Я перевела погляд на Женю і побачила, що він так сильно стиснув кинджал у своїх руках, що аж побіліли кісточки. Весь цей час він тримав його напоготові, але стало зрозуміло, що він не може ним скористатися. Юля розпливлася в широкій посмішці, розуміючи, що вона попала в точку. Змахнувши рукою, вона продовжила.
– Ти нічого не вдієш, Натан. Ну, давай, викликай Лелія. І що він мені зробить?  У гіршому випадку катуватиме, в кращому відшльопає по попі. Але, як не крути, я залишуся живою. І мій контракт залишатиметься в силі. І ти нічого з цим не зможеш вдіяти,  – повторила вона. – Ти не можеш мене вбити.
– Ти права! – спокійним і рівним голосом вимовила я, – від моєї несподіваної репліки вони подивилися на мене такими здивованими очима, ніби я змирилася зі смертю всіх своїх рідних. І тут зібравши всю свою силу волі і ненависті в кулак,  я випалила. – Проте, я можу!
Не знаю, що керувало мною, але я одним впевненим рухом вихопила кинджал з Женькиних рук. Він цього явно не очікував, тому тримав його не так сильно. Впавши на коліна, я розмахнулася і з усієї сили вдарила ним її в груди. Все відбулося настільки швидко, що я й сама не зрозуміла, що натворила.
– Ні! – я почула, як закричав Женя і схопив мене за плечі. Але вже було надто пізно.
Юля широко розплющила очі. Вона не очікувала такого повороту подій, тому її погляд не відображав нічого, крім здивування. Але через секунду він згас і Юлька звалилася на землю. Відсутність ознак життя була більш промовистою за будь-які слова.
Кинувши останній погляд на бездиханне Юліне тіло, я повільно підняла погляд на Женю.
Його обличчя перекосилося від шоку і відчаю. Тільки зараз, побачивши його вираз обличчя, я зрозуміла всю серйозність свого вчинку. І всю його жахливість.
Роздумуючи над цим, мені стало не по собі. До горла підступила нудота, у вухах задзвеніло. Лише сльози, які хлинули рікою, не дали мені знепритомніти. І лише, коли я почала схлипувати, відвернувшись від Юлиного неживного тіла, Женя позбувся оціпеніння і впав на коліна біля мене.
Я не могла дивитися на її тіло. Картина була жахливою. З її грудей стирчала рукоятка кинджала, а тіло постаріло на десяток років. Напевно, якби вона була людиною, саме такий зараз і мала б вигляд.
Щоб хоч трохи відгородитися від цієї картини, я зарилася в груди свого янгола, і завила з новою силою.
Мої руки почали труситися, а по тілу пройшов мандраж.
– Тихіше…, – прошептав Женя, стискаючи мене в міцних обіймах. – Я з тобою!
– Женя, я вбила л юдину!
 Піднявши на нього погляд повний відчаю і страху, я подивилася на нього так, ніби він міг вирішити цю проблему.
Та, коли він заперечно похитав головою, я зрозуміла, що дороги назад немає.
– Заспокойся, – наполягав Женя. Взявши мене за підборіддя, він  примусив дивитися йому прямо в очі. – Ти чуєш мене? Ти в безпеці! Все закінчилося!
Він дивився на мене впевненим поглядом, але в ньому можна було розгледіти нотки страху і відчаю. Як би він впевнено не говорив і не переконував мене, що все буде добре, проте я розуміла всю серйозність ситуації та її печальні наслідки.