61.

Не можу певно сказати, скільки це все продовжувалось. Адже після третього дотику розпеченим залізом, свідомість почала затуманюватися. Тому в цю ж хвилину, я була готова погодитися на що завгодно. Сама не знаю, як так вийшло, але я випалила таке, що аж сама здивувалася:

– Він – ніфілім, – закричала я,

 А що ще мені залишалося? Після відповіді « Він мій друг» – я отримала кочергою в живіт, після слів «Напевно він ангел» – кочергою в плече. Залишався один варіант, тому я впевнено відповіла – «Він демон!», але як виявилося і ця відповідь не влаштувала мою чокнуту одногрупницю. Варіантів більше не залишилося, тому коли я згадала про нефілімів, слова самі зірвалися з моїх вуст. Я вирішила використати останній варіант. Здається спрацювало, дивлячись по тому, що кочерга не прямувала в мою сторону.

–  Що, серйозно?

Юля дивилася повз мене камяним поглядом, і стало зрозуміло, що вона обдумує цей варіант. Після хвилини мозкової активності, вона знову сфокосувалася на мені.

–  Та ні – це бред! – рішучу заперечела вона, піднімаючи кочергу.

Часу на роздуми в мене не було, тому я вирішила дотримуватися своєї теорії, не дивлячись ні на що!

–  Ніякий це не бред! – закричала я, ухиляючись від розжареного металу. Юльки нудьгувала, отож, було зрозуміло, що моє заперчення не вразило її. Тому я вирішила обґрунтувати. – І це пояснює те, що в мене були змішані відчуття, – ляпнула я, навіть не задумуючись над змістом сказаного.

Але в цьому дійсно була якась суть. Спіймавши в цьому логічну  ниточку , я почала розвивати цю гіпотезу.

–  Ну от, – впевнено продовжувала я. – Все правельно! Ні пекло, ні рай! Розумієш в чому суть? Ні ангел, ні демон. А щось середнє.

Юля знову задумалася, здається на цю версію, вона точно клюне. І вона клюнула. Розвернувшись на місці, вона підійшла до каміну, і повісила кочергу на своє місце.

«А це вже хороший знак!». – подумала я.

Добре, що вона занурилася з головою в свої роздуми, тому не почула моїх думок. А якби вона була більш зосередженою, то зрозуміла б цю підставу. Сама винна! Міряючи кімнату кроками, вона кидалася як лев в клітці.

–  А чому тоді ніхто не знає про присутність нефіліма у Львові? – зупинившись, нервово запитала вона.

« Ого, а чого вона так переживає?».

Весь її вид показував, що вона дійсно нервувала. І навіть не намагалася приховати  цього. Тому я вирішила підлити олії у вогонь.

« Та гори воно все синім полумям!», – подумала я і випалила:

–  О тепер розумію чому Лелій і Агні відчували біля мене присутність нефіліма, – інтригуючим тоном промовила я, ігноруючи її запитання.

Від цих слів нею за тріпало.

–  Точно! – викрикнула вона і почала гризти ногті.

Зізнаюся чесно, від демона я очікувала чого завгодно: вогняного погляду, чорної крові, гострих іклів. Але гризіння нігтів..!? Це було понад мою фантазію. І це видавалося більш диким, ніж вогняний погляд.

–  Про цей випадок ще довший час гуділо все пекло.

Думка про те, що я підняла на вуха ціле пекло, тішила мене. Я б сказала, що я майже зазналася, але часу на ликуання катастрофічно не вистачало. Потрібно було якось дальше розвивати цю божевільну теорію про Женьку – нефіліма. Хоча? Я й сама не знала яка насправді правда. А може я й дійсно попала в точку. Хто знає? А поки ця версія лякала Юлю, то мене тішила.

Вона створила собі бокал. Цього разу це було не вино, а щось на десяток градусів сильніше. 

Аж раптом в неї почався новий приступ паніки. А його симптомами став – тремур. В результаті якого вона не змогла випити навіть ковточка спиртного.  Обливши своє плаття і дорогий ковйор, вона з відчаю запустила бокалом. Зі швидкістю світла він влетів в камін і розбився на тисячу маленьких кусочків. Я навіть і не побачила траєкторії їх польоту. Настільки мікроскопічними вони були.

–  Чорт тебе побери, – простогнала вона з відчаю.

Здається зараз її зовсім перестало хвилювати, що я подумаю про неї.

–  І він шукатиме тебе? – запитала вона, і її погляд просверлив мене навскрізь.

Не чекаючи моєї відповіді вона підбігла до мене, і вхопила за горло. Її пальці були холодними і кістлявими.

–  Ти сказала йому, де ми? – закричала Юля.

Від цього різкого звуку в мене позакладало в вухах.

–  Ми ж переїхали! – прохрипіла я, намагаючись говорити чим спокійніше і виразніше, – Забула?.

–  Так – так…, – пробормотала вона, відпускаючи мене із своєї мертвої демонської хватки.

Коли її пальці розімкнулися, я почала жадібно хапати повітря ротом. Хотілося потерти шию, але такої розкоші в мене не було. Мої руки були широко розведені в протележні сторони, тому навіть порухати ними було складно.

–  А ти більше з ним не зв’язувалась, – прошептала вона, сама до себе. – І більше не будеш. Я не дам тобі заснути, і ти не зможеш йому нічого повідомити і розказати, – бурмотала Юля.

Складалося враження, що від однієї думки, що її може переслідувати нефілім, вона зійде з розуму.