60.

Я сподівалася, що потраплю в потойбіччя. Але зважаючи на те, що Юлька докумекала про моє спілкування з Женькою, про це я можу забути. Тішить тільки те, що ця темрява не тривала довго. На відміну від минулого разу. Приблизно кілька годин.
Коли я прийшла до тями, то не повірила власним очам. Я перебувала в розкішній кімнаті. Вона наскільки відрізнялася від попередньої кам'яної, що я мимоволі задумалася, а чи не в потойбіччя я потрапила. Вона чимось нагадувала мені одну з Лелієвих кімнат. Ту саму в стилі «Старої Англії».
Великий камін, шкіряний диван червоного кольору, книжкові шафи. Також стіл і традиційно на ньому, як ви думаєте, що було акуратно розкладено від найбільшого до найменшого? Так – так – ножі і кинджали! І ще деякі штуки, які я не можу ідентифікувати. Ну і звичайно ж – я. В своїй традиційній позі. Прикована кайданами, стояла на колінах. Руки мої були витягнуті вгору і закріплені ланцюгами до стелі. Дивно, але я знаходилася посередині кімнати. Довершував всю цю картину, великий круглий килим, який був застелений великим целофановим брезентом такого ж розміру.
«Як передбачливо!», – піднімаючись з колін, подумала я. «Напевно, я не перша гостя, яку запрошують з такими ж намірами!»
– Звичайно ж, передбачлива!
Прямо переді мною матеріалізувалася Юлька.
– Ти знаєш скільки я за нього виклала? Ще не вистачало, щоб ти заляпала його кров’ю.
– Чорт! Юлька! – викрикнула я. – Ну для чого тобі все це?
Юля посміхнулася і попрямувала до каміну. Вона вибрала одну кочергу і засунула її в камін. Навіть страшно подумати, для чого вона це зробила.
– Хіба я не розповідала тобі математичну історію про рівнобедрений трикутник.
– І що це єдина причина?
Скільки б не роздумала над цією ситуацією, я не могла зрозуміти її логіку. Для мене це звучало настільки дико, що просто не могло вкластися в голові.
– І так! Повторимо для тугодумних! – сказала Юлька, сідаючи на диван. Закинувши ногу на ногу, вона почала загинати пальці.
– Олександр, який помер! А не повинен був. Закарбуй собі! Далі – Лелій, мій коханий, який любив мене, але відразу ж забув, як тільки ти переступила поріг пекла.
«Ну – ну, значить так він і любив!», – подумала я, але в цю ж секунду прикусила язика.
Юля кинула на мене погрожуючий демонський погляд, який пронизував до глибини душі. Я вже підготувалася до ляпасу, або ще чогось, але вона навіть не ворухнулася. Здається, перелічування моїх смертних гріхів виявилося цікавішими заняттям.
– Далі – Максим.
Від здивування мої брови вигнулися дугою.
– А він тут, взагалі, при чому?
– О… А ти ще не в курсі?
– Ееее, – протягнула я, не знаючи що відповісти.
Невже я щось пропустила з її попередніх розповідей, серії «невдалих любовних історії двадцятиліття?» Здається ні? Чи все ж таки, так?
– Хіба я тобі не розповідала, що він втріскався в тебе.
Я почула глухий звук падіння і зрозуміла, що це моя щелепа вдарилася об дорожезний килим.
Побачивши мій вираз обличчя, Юля просвітлішала. Стало зрозуміло, що її тішила можливість розповісти мені ще одну цікаву історію.
– А знаєш, що найцікавіше?
Навіть страшно представити, що може бути цікавішим від закоханого в мене Максима? Мій запитально – здивований погляд дав зрозуміти все краще будь-яких слів.
– Що за всі роки, що я за ним спостерігаю, з ним це відбулося вперше! – виголосила вона таким урочистим тоном, наче тост на весіллі.
Я вирішила пропустити першу частину, де б вона могла розповісти мені, для чого вона вже не перший рік спостерігає за Максимом. І вирішила сконцентруватися на другій.
– З чого ти взагалі це взяла?
Юля подивилася на мене замріяним поглядом. Створивши келих вина, вона відкинулася на спинку дивана і продовжила розповідь:
– Це ще одна здатність демонів,  – відпивши ковток, сказала вона. – Ми відчуваємо свого роду вібрації. Коли людина боїться – вона одна, коли хвилюється – інша. Ну, а коли вона закохується – вона особливо унікальна. Саме так я відчувала, коли Максим знаходився поруч з тобою. Навіть тоді, коли ви сварилися, ці вібрації збільшувалися і ставали насиченішими.
Вона замовкла, даючи мені змогу «переварити» всю почуту інформацію. І як я не старалася, в мене ніяк не вдавалося. Я навіть представити собі не могла, що можу подобатися Максиму. Не говорячи вже про те, що він закохався в мене. А щодо його збудження під час сварки зі мною?« НІ! Цього не може бути!».
– Ти брешеш! – викрикнула я.
На це Юля тільки потиснула плечами.
– Я сказала, як є насправді, а ти думай, як хочеш, – спокійно відповіла вона.
Допивши своє вино, демониця відставила келих і попрямувала до каміну. Серце заколотилося в шаленому темпі в очікуванні найгіршого.
– Ну, а зараз повернемося до попереднього питання, – гнівно промовила вона.
Від попередньої замріяної Юлі і сліду не залишилося. Взявши кочергу, вона попрямувала до мене.
За весь цей час, залізо розжарилося і стало червоним.
Коли вона підійшла майже впритул, я відчула жар, який віддавав метал.
– Де ти була, коли ми збиралися переїжджати? – запитала Юля, підносячи кочергу до мого обличчя.
Я подалася назад, але це не дало результату. Ланцюги не давали можливості відступити.
– Я вже говорила, що не знаю, де я була! – викрикнула я, не зводячи погляду з розпаленої кочерги.
– Так, це правда, – погодилася Юля, підносячи її ще ближче. Зараз я чітко відчувала жар  і щоки починали пашіти від такої близькості розігрітого металу.
– Але наскільки я знаю, ти відчуваєш переходи і можеш розпізнати, куди саме тебе перетягують.
– Так! Це правда!
Упіймавши нетерплячий погляд демониці, я вирішила не тягнути інтригу.
– Спочатку мені здалося, що мене заносить в рай, але коли я була вже там, все змінилося. Енергетика, яка мене оточувала, була іншою.
Я задумалася, згадуючи ці відчуття. Приємні відчуття, тепло, яке розливалося від грудей і по всьому тілу, все вказувало не те, що скоро я буду в раю. Але були і деякі відмінності, які характерні для пекла. Чому ці відчуття змішалися? Я сама не змогла зрозуміти. Нахлинули думки про Женю. І в цю є хвилину по тілу розлилося тепло.
А найдивніше, що це було не те тепло, яке зазвичай прийнято вважати внутрішнім. А саме тепло, яке я відчула прямо на своїй шкірі. Щось схоже на мурашок. Вони починали свій шлях від моєї шиї і розповсюджувались по всьому тілу. Чим сильніше я фокусувала свої думки на ньому, тим насиченішими були відчуття.
– Ти знущаєшся з мене, – відірвавши мене від роздумів, викрикнула Юля.
І відразу ж доторкнулася кочергою до мого плеча.
– Аааааа.
Сказати, що я закричала, нічого не сказати. Я верещала, наче різана. Біль був у прямому значенні – «пекельним». Таке відчуття, що палало все, а не лише припечене місце. Кочерга пройшла повз куртку і светр, тому вони моментально сплавилися і в цьому місці залишилася димляча діра.
– Що б ти здохла….., – прошипіла я, плюючись словами.
Але вона тільки розсміялася і примірялася до іншого плеча. Побачивши цей жест, я шарахнулася від неї, наче загнаний в пастку звір.
– Пізно! Я здохла двадцять років тому. Зразу ж після аборту, продала душу. Не бачила сенсу жити дальше, – відверто зізналася вона.
Але мене її слова зовсім не брали за душу. Складалося враження, що їй за ці всі двадцять років, не було кому виговоритися про наболівші речі. Доля співчуття настигнула мене, але я одразу ж задавила її в зародку.
– Знаєш, якою була моя смерть? – запитала вона, чекаючи моєї відповіді.
– Не знаю, – простогнала я від болю.
Мої ноги підкосилися, тому я сповзла на коліна і втупилася в підлогу. Не хотілося дивитися на неї, тому я просто сконцентрувала свою увагу на її темно – синіх замшевих туфлях.
– А хіба тобі батьки не розповідали тієї печальної історії?
Я вирішила не відповідати і не запитувати. Не було жодного бажання вислуховувати ще одну історію, від якої волосся стає дибки. Але, як завжди, мої бажання не зупиняли її поривів відкрити мені страшну правду.
– Дивно! – сказала Юлька і попрямувала до каміну.
Я підняла погляд, щоб подивитися на її наступні дії. Поставивши кочергу назад на полум’я, вона присіла на диван. І знову в її руці з’явився келих вина.
– Ой! Ти б їх бачила? – почала демониця, заглибившись в спогади. Її погляд затуманився і стало зрозуміло, що зараз вона не тут, а в далеких дев’яностих.
– Вони так побивалися біля моєї могили. І ти знаєш? Їх дійсно гризла совість. Особливо Олександра. Він відчував провину, адже мене знайшли повішеною, і всім стало зрозуміло, що я покінчила з собою через аборт.
Бррр… По спині пробігло стадо мурашок. А тоді вона сказала таке, від чого це стадо збільшилося в рази!
– А бачила б ти їх на моєму похороні.
– Ти ходила на власні похорони? – задихаючись, витиснула з себе.
Її слова настільки мене шокували, що я просто не могла стриматися і не запитати.
– Ти навіть не представляєш, настільки це цікаве видовище!
Від однієї думки і цікавості такого заходу волосся на спині стає дибки. Ти на власному похороні, дивишся на своє неживе посиніле тіло.
 «Ну так, в мене не настільки збочена фантазія!!!»
– А фішка в тому, – не звертаючи увагу на мій внутрішній діалог, продовжила вона, – що ти тільки на власних похоронах розумієш, які насправді почуття кожен із них відчував до тебе.
Погодься, люди дивні створіння. Для чого чекати смерті людини, щоб над могилою викрикувати до трупа, як ти його любиш і як без нього жити не зможеш. Коли це все можна сказати людині, яка жива і зараз біля тебе.
«І тут сталася надзвичайна річ. Я погодилася з нею на всі сто й один відсоток. Я також неодноразово над цим задумувалася, коли ходила на похорони.
І прийшла до висновку, що саме тому ці люди викрикують слова любові, оскільки при житті не встигли їх сказати. І намагаються, хоча б в останні секунди перебування поруч з тією людиною сказати ті слова, які не говорили при житті. Але вже пізно, тому вони це роблять з таким відчаєм. Ніби й дійсно можуть докричатися до самої душі!»
– У… А ти виявляється ще й філософ, – відірвавши мене від роздумів, сказала вона.
Юлька єхидно посміхалася, але в її очах можна було прочитати ствердні нотки розуміння. Але, звичайно ж, цього вона ніколи не визнає.
– Ну ось! І коли я побачила, що Олександр картає себе за зроблене, я навіть ні на хвилину не пошкодувала про зроблене, – печально сказала вона.
Але в цю ж секунду швидко додала:
–  Але всього на мить. Тому я твердо вирішила, що позбудуся тої самої проблеми, яка стала на шляху нашого щастя!
Я застогнала. Чи то від того, що саме я і є тією «проблемою, на шляху до її щастя», чи від того, що вона допила своє вино і попрямувала до каміну. Швидше всього від другого варіанта.
Взявши кочергу, вона підійшла до мене, розмахуючи нею, наче ключкою для гольфу.
– Оскільки наш ліричний відступ закінчився, – спокійним голосом оголосила вона, зупинившись прямо переді мною. – Можемо продовжувати основну частини. Саме по якій ти і знаходишся в мене в гостях.
– Хто Женька? Ангел чи демон? – запитала вона і не чекаючи моєї відповіді, встромила кочергу мені в живіт.
– Аааааа…