59.

– Швидше, придурки!
– Як скажете, Юліанно.
– Замовкни!
– Вибачте…
Десь далеко я чула голоси. Жіночий і чоловічий. Жіночий був настільки мені знайомий, що прямо зараз могла б сказати хто це. Але ніяк не могла пригадати. Вони про щось сперечалися. Точніше, вона кричала на нього, а він покірно слухався і постійно вибачався.
– Ти що, тупий? В іншу сторону! – ричала вона.
Я розуміла, що знаходжуся в тому самому приміщенні, що й вони. Також я відчувала своє тіло. Мені навіть здалося, що я вже в ньому. Порухавши рукою я переконалася, що так воно і є. Але як і раніше, я нічого не бачила.
– Ей, – викрикнула я, з надією, що мене почують.
– Замовкни!
І здається, це вже було адресовано до мене. Тому, подумавши логічно, я вирішила не випробовувати долю.
– Дивися куди ставиш, придурок!
– Вибачте, Юліа...? – почав вибачатися мужчина, але раптом пролунав різкий звук. І дивлячись по тому, як він замовк на пів слові, стало зрозуміло, що це був ляпас.
– Не називай мене по імені! – прошипіла вона.
Проте, мені вдалося це почути.
Вдаватися в роздуми я не стала, адже вона швидко зрозуміє це. Нехай вона краще думає, що я нічого не знаю. Засипаючи свою голову всяким сміттям, типу: «Бідна я бідна, що зі мною буде? Що б ти здохла, сука! Що зі мною відбувається, невже я осліпла?» і т.д., я вирішила обманути свою свідомість Відповідно і її також. Щоб вона не дізналася, де я була, мені потрібно не думати про це. Але здається, вона і без моїх роздумів, вже була в курсі.
– Ах ти дрянь, така, – закричала вона і я відчула ляпаса на своїй щоці. Дивлячись на всі свої відчуття, зараз я знову лежала. Не можу сказати, чи на тому самому кам’яному ліжку. Здається так, адже поверхня була такаю ж твердою. – Де ти була?
– Я не розумію, про що..
Ще один ляпас, але в рази сильніший, який не дав мені договорити до кінця. Від удару голова повернулася в іншу сторону, а щока запалала вогнем.
« Чорт..», – простогнала я.
– Повторити запитання?
Вона нависала прямо над моїм обличчям, тому я чітко відчувала її переривчасте дихання. Було зрозуміло – вона панікує.
– Я не знаю!
 Як я уже неодноразово повторювала: «Не договорити до кінця – не означає збрехати».
 Тим більше, що я й дійсно не знала, де «саме» я була.
– Ти не брешеш? – чи то запитала, чи ствердила вона.
Але в її голосі чітко прозвучали нотки сумніву.
« Невже її так здивувала моя відвертість?»
– Розберемося з цим пізніше,  – спокійно відповіла вона, повернувшись до справ.
Судячи по урагану, який кружляв навколо мене, було зрозуміло, що вона дуже поспішає. Чи то Лелій все «просік», чи вона відчула, що я спілкувалася з Женькою. Не знаю. Але, що точно знаю, так це те, що їй у будь – якому випадку прийдеться не солодко. Тепер навіть і не знаю, хто з них несе більшу небезпеку: розлючений демон – коханець, чи озвірілий друг – незрозуміло хто!
Пройшло ще декілька хвилин і я почула дзенькання ножів. Спрацювали рефлекси і всі мої м’язи скоротилися, чекаючи найгіршого. Але через секунду я розслабилася. Один за одним, їх акуратно пакували в коробки. Це я зрозуміла по її «криках» типу: «Обережно, ідіот, це сімейна реліквія! В окрему коробку, звичайно ж. Це набір, склади їх разом». Але виникало питання, чому вона не спакує їх силою думки? «Чи може складати їх назад, їй приносить також морально – естетичне задоволення». М – да, особливо коли по твоїх слідах йдуть демонсько – ангельські армії. Екстрім, мммм.
Нарешті, коли з ножами було покінчено, вони перейшли до пакування чогось менш шумного.
– Все! – оголосила вона. – Йди! А далі я сама. Зустрінемся на місці.
Коли були зроблені останні настанови, чоловік, яким вона командувала, покірно все вислухав і вийшов. Клацнув дверний замок і в кімнаті запанувала тиша. Тільки моє переривчасте дихання і цокання її каблуків свідчили про те, що ми залишилися на одинці.
– Ну що, Олександрівно? – хитро запитала вона. – Погнали?
Від її репліки мене пересмикнуло. І річ була навіть не в тому, що вона дізналася, що я говорила з Женькою. А в тому, що вона більше не розмовляла моїм голосом, а своїм власним.
 Зараз  він був зовсім іншим. Іншим і до болю знайомим. Я знаю її. В голові прокрутилися слова її слуги « Вибачте Юліанно».
– Юля? – озвучила я свої догадки.
Мій голос прозвучав тихо і невпевнено. Звичайно ж, сама ця ідея звучала божевільно. Маленька, закохана скромняжка Юля?
«Закохана…», – повторила я.
«Закохана в Женю! Ну звичайно ж!»
– Все, замовкни! – гаркнула вона. – Уже набридло слухати твої скиглення. – Немає часу.
Після цих слів, я почула як прокручується замок на моїх кайданах. Одну за одною, вона вивільнила мої руки. Не втрачаючи ні хвилини, я почала розтирати зап’ястки, які затекли і натерлися під вагою металу. Коли і ноги були вільні, вона заговорила знову.
– І так! Пояснюю один раз. Або робимо так, як скажу я, або переїжджаєш в бандеролі! Вибирай?!
Здається це прозвучало, як запитання. Але при одній думці, що вона дає мені право вибору, стало смішно. Тому я стрималася, щоб не фиркнути, і спокійно відповіла.
– Як ти скажеш.
– Молодчинка, – явно задоволена моєю відповіддю вона продовжила. – Зараз ти тимчасово зможеш бачити.
Слово «тимчасово» насторожило мене, але поки що я вирішила не уточняти.
– Я зміню твою зовнішність,  і ми вийдемо звідси. Коли ми піднімемося, поводься природньо і спокійно. Будеш йти біля мене і не оглядатися. Я триматиму тебе за руку. Один різкий рух і я зроблю нас невидимими і силою думки переріжу тобі горло. Зрозуміло?
Останні слова вона сказала особливо погрожуючи. Промайнула думка, що мене не можливо вбити і що ми будемо в людному місці, але  вона відразу ж відповіла на неї:
– І якщо ти думаєш, що я не зроблю цього на людях, ти глибоко помиляєшся. Тебе ж я в людному місці «приглушила» і волокла стільки дороги. А щодо твоєї безсмертності, це дає свої плюси.
– Які? – не витримала я.
– Я можу робити це вічність.
Бррр, по шкірі пробіг мороз. Тепер вже й не знаю, що гірше?
– Все зрозуміло? – запитала вона і шарпнула мене за руку, щоб я присіла.
– Так.
Я постаралася підвестися, але тіло було ослабленим. Тому, коли я стала на ноги, коліна підігнулися і я ледь не звалилася на землю. В голові запаморочилося і я відчула, як вона підхопила мене під лікоть і посадила назад.
– Ого…Прийдеться тебе підлікувати,  – прицмокнула вона.
Коли її каблуки зацокали знову, я зрозуміла що вона пішла в іншу сторону кімнати. Через секунду щось зашаруділо і вона повернулася назад.
– Вип’єш зараз чи коли «прозрієш»? – запитала вона.
Фу…. Кров… Краще зараз. Я протягнула руку, демонструючи свої наміри.
– Давай! 
– Зробивши перший ковток, я зрозуміла, що це та сама рідина, що і завжди. Але тепер вона вже не мала того божественного смаку, адже я знала, що це її кров. Переборюючи огиду, я випила все до дна. І відразу ж відчула себе краще. В голові просвітлішало, м’язи перестали нити і навіть щока від ляпасу перестала пашіти.
– От і молодчинка, – промовила вона, забираючи бокал.
– Готова?
«Звичайно ж, ні…»
 Не встигла я про це подумати, як картина почала прояснятися.  Спочатку темрява почала розсіюватися, а згодом з’явилися силуети і образи. Я побачила дівчину, яка стояла навпроти мене. І я не помилилася, це дійсно була Юлька. Наша одногрупниця, яка навіть в самий кінець списку підозрюваних не попадала. ЇЇ кандидатура не розглядалася взагалі.
– От і чудово, – розсміялася вона. – Цей номер завжди спрацьовує. Тихеньких, світлих створінь ніхто ніколи не підозрює.
Всі ті слова, які мені хотілося їй сказати, застрягли в моєму горлі. Я очікувала цього від будь – кого, але тільки не від неї. Так звісно, вона мені не сподобалася з першого погляду, але я б ніколи не подумала, що це маленьке, миле янголятко виявиться чокнутою потойбічною сукою.
Юля змахнула руками, даючи команду замовкнути. Мої думки так і роїлися, ніби біснуваті бджоли, тому уявляю, що їй доводиться вислуховувати.
– Повторюю, – сказала вона, беручи мене за руку, – Поводишся природньо, не кидаєшся від кожного шурхоту, просто йдеш за мною.
Ми направилися до виходу, але раптом я оглянула себе з ніг до голови і застигла на місці.
– Ти що серйозно? – запитала я.
Розвівши руками, я продемонструвала свій прикид. Юлька оглянула мене і закотила очі.
– Ти що, тупа? Я ж сказала, що зміню твою зовнішність. Чи ти хочеш спочатку прийняти ароматичну ванну, зробити зачіску і одягти свою улюблену помаранчеву сукню, щоб пізніше я все одно змінила твій образ?
« От сука!», – подумала я при згадці про улюблену сукню.
 Коли двері відчинилися, ми вийшли у вузький коридорчик. Стіни були кам’яними, як і в кімнаті. Складалося враження, що ми знаходимся в якомусь замку. Єдине, що руйнувало цей міф, були графіті, намальовані балончиками по стінах. Цей коридор був вузьким, тому нам довелося йти одна за одною. Першою, звичайно ж пішла Юля, а я слідом за нею. В голові почали зароджуватися плани втечі, але коли вона повернулася і кинула на мене один із своїх загрозливо-демонських поглядів, я відразу ж відкинула їх. Через декілька секунд в кінці коридору з'явилися двері. Вони були маленькими, дерев’яними і занедбаними. Діставши в’язку ключів, вона вибрала один із них і відчинила двері. Вони зі скрипом відчинилися і ми опинилися в під’їзді. Справа від виходу були гвинтові дерев’яні  сходи, а прямо був вихід у двір. Зараз на вулиці був вечір і життя кипіло повним ходом. Звідусіль лунали голоси, сміх і спів. Прислухавшись я зрозуміла, що хтось грає на гітарі, також я почула і акордеон. І що найдивніше, вони грали різні мелодії. Та коли ми вийшли, все стало на свої місця. Сказати, що я була шокована,  не сказати взагалі нічого.
– Ти що…? – підібравши щелепу із бруківки, запитала я.
– А що? – потиснувши плечами, розсміялася Юлька. – Я так собі подумала і вирішила, що площа Ринок, буде найкращим місцем.
Більше в мене не було слів. Точніше, їх в мене було дуже багато, але жодне з них не могло зірватися з вуст. Я була права, коли говорила, що вона утримує мене у людному місці. Але я б ніколи і не подумала, що це людне місце, самий центр Львова. А ще це сухе повітря. Тепер все зрозуміло. Кам'яна кімната не знаходилася в підземеллі, вона знаходилася на тому ж рівні, що й всі інші кафешки біля Ратуші.
– Бачиш, – перебивши мої роздуми сказала вона, – значить в тебе, ще не все втрачено.
Ми рухалися в пришвидшеному темпі, не зупиняючись і не оглядаючись. Протискаючись повз натовпи людей. Я стримувалась, щоб не закричати і не попросити про допомогу.  Навколо всі веселилися і раділи. Вуличні музиканти співали відомі пісні і вигравали на гітарах. Проходячи повз них, я почула пісню Скрябіна «Мовчати».
« Символічно, блін», – гірко зітхнула, я
Почувши мої печальні роздуми, Юля голосно розсміялася.
– Аж поки не захочеш кричати,  – придушуючи сміх, вона продовжила слова пісні, – Як про тебе писано!
На її репліку, я тільки єхидно посміхнулася. Наскільки я знала центральну частину Львова, ми рухалися в сторону пам’ятника князю Данилу.
– Куди ми йдемо, – запитала я, перекрикуючи галас, який панував навколо нас.
– Зараз сама побачиш, – сухо відповіла вона.
Через декілька хвилин ми стояли біля пам’ятника. Роздивившись, я не побачила нікого, хто наближався б до нас. Та коли я подивилась на Юлю, то зрозуміла, що вона також когось виглядає. Тільки я розглядала перехожих на тротуарі, а вона – автомобілі на проїзній дорозі.
– Кого чекаємо?
Юля зміряла мене сердитим поглядом і помахала головою.
– Слухай, замовкни! – гаркнула вона.
Її поведінка дала зрозуміти, що вона й справді дуже переживає, щоб все пройшло вдало. В голові продовжували крутитися думки:
« Куди ми поїдемо? Що вона збирається робити зі мною?».
Але я не ризикнула поставити ці питання просто зараз.
Аж раптом я відчула легеньке поколювання у шиї. Воно не приносило дискомфорту. А швидше навпаки – приємні відчуття. Я не знала, що відбувається, тому підозріло подивилася на Юльку.
– Чого витріщилася? – викрикнула вона, спіймавши мій погляд.
– Та ні, нічого!
Вона прищурилася, вдивляючись у моє обличчя.
– Ти брешеш! – прошипіла вона, – Що сталося?
Дивлячись на те, що приховувати що-небудь, а тим більше брехати, було безглуздо, я зізналася:
– Просто відчуваю себе недобре.
– Нічого переб’єшся, – фиркнула Юлька і знову поринула в свої роздуми.
Через хвилину до нас під’їхав білий позашляховик і Юлька попрямувала до нього, потягнувши мене за собою.
– Чого так довго!? – проричала вона, відкриваючи задні двері.
Штовхнувши мене в середину, вона зайшла слідом за мною. Я присіла на одне з крісел, намагаючись роздивитися водія.
– Вибачте , – сказав він.
І одразу ж стало ясно, що це той самий хлопець, який допомагав їй з речами.
– Все, досить! – обрізала вона його на півслові. В нас немає часу на всі ці слюні.
Коли він розвернувся, щоб кивнути в знак згоди, мені вдалося роздивитися його обличчя. На вигляд йому було не більше двадцяти. Але, якщо судити за диявольськими розрахунками, йому могло бути скільки завгодно. Світле волосся середньої довжини, яке сягало до плечей і тонкі риси обличчя. Але він зовсім не був схожим на лакея закінченої дияволиці. Швидше нагадував звичайного студента-першокурсника, в якого все життя ще попереду. Перервала мої роздуми нахабна насмішка Юльки.
– Ну, все! – оголосила вона. – Як би мені не було противно це говорити, але ти умнічка.
Як би їй не було противно це говорити, мені було ще противніше це слухати.
– Ну от і чудово, що ми розуміємо одна одну.
Я закотила очі, не бажаючи погоджуватися з нею.
– А зараз, баю – баю! – діставши стаканчик – контейнер сказала вона.
– Вибач, не першої свіжості.
Відірвавшись від вікна, я різко подивилася на неї. Ще секунду назад я уважно спостерігала за дорогою, з надією запам’ятати її. А зараз вона залляє у мене снодійне і я нічого не бачитиму. Чорт! Безглуздо було сподіватися, що вона повезе мене в свідомості.
– У тебе є вибір! – прочитавши мої думки, сказала вона.
– Та що ти говориш?
Ха!!! Вибір. Це прозвучало настільки смішно, що цього разу я не стрималася і розсміялася від душі. Водій непривітно глянув на мене в дзеркало заднього виду. І в його погляді я побачила нотки співчуття. Напевно він подумав, що я остаточно зійшла з розуму. Чесно кажучи, я й сама частенько над цим задумуюся.
– Або п’єш сама, – не звернувши уваги на мої істерики, продовжила Юлька, – або тобі в цьому допоможе мій найкращий друг.
З цими словами в її руці з’явився маленький срібний ножичок із тоненьким, наче у скальпеля, лезом.
Подивившись на нього я зітхнула і протягнула руку. Зовсім не хотілося проходити все знову. Ніби це щось змінить?
– Розумнішаєш на очах, – усміхнулася демониця.
І це було останнє, що я почула. Адже після першого ж ковтка в очах потемніло і наступила темрява.