58.

Женя так здивувався, що важко було зрозуміти, які саме емоції зараз переважають у ньому. Спочатку – здивування, тоді – підозра, а ще недорозуміння, ну, і щось на зразок: «Бідака, геть чисто збожеволіла!..».
– Навіть не знаю, про що перше запитати, – протягнув він, розводячи руками. – Чому вона шукає спосіб вбити тебе? Хіба це так складно, зважаючи, що ти смертна?
Я не поспішала відповідати, адже мені потрібно було обдумати наступні слова.
– Ну… Ніби і нескладно…,  – почала я, – але й не так просто, як здається на перший погляд.
–  Поясни, – сказав Женя, підсунувшись ближче.
..«Блін, з чого почати?»
–  Ну! – підганяв мене Женя, побачивши мою стурбованість.
–  Все почалося тоді, коли вона продала душу.
–  Так це ж супер, – перебивши мене, вигукнув Женя.
Я витріщила на нього округлі від здивування очі.
–  Що ти бачиш суперового в тому, щоб продати свою душу дияволу, – знервовано запитала я.
«Справді, він – диявол», – крадькома думала про себе, підозріло оцінюючи Женьку.
–  Ой, та я не про те! – виправившись, він продовжив. – Якщо вона продала душу, значить вона не первородна. І її буде легко вбити, «як два пальці об асфальт», – урочисто виголосив він, підносячи руки до неба.
Ну й ну?! Я не витримала і запитала:
–  А я бачу, що ти в цьому спец!?
–  Ну, і що було далі, – проігнорувавши моє запитання, він продовжив свій допит.
Я фиркнула, проте вибору не мала. Досить було лише уявити, що саме в цю хвилину мій пришелепкуватий клон бере найбільший кинджал і… брррр…
–  Ну ось, – продовжувала я, – Ти ніколи не вгадаєш, на яких умовах вона це зробила!
Але Женя тільки дивився на мене запитально. Тому я продовжила:
–  Вона продала душу заради того, щоб минулого року я загинула в автокатастрофі.
–  Ніхріна собі?! – вигукнув Женя, і я знову мимоволі подумала, що він і справді диявол.
 «Цікаво, ангели матюкаються?». Натан матюкався. Тому це демонсько-ангельське питання відкрите.
–  Ти серйозно? А навіщо це їй?
Я швиденько розказала йому всю історію від початку до кінця. Про її стосунки з моїм татом і, що вони з мамою були найкращими подругами, і про аборт. Чим далі я заходила, тим зрозуміліше він дивився на мене. Було ясно, що всі пазлики стають на свої місця, і він краще за мене усвідомлює всю ситуацію. Коли я закінчила, Женя констатував:
–  І тому вона вирішила самотужки виправити ситуацію.
–  Угу… Щось такого.
–  Але чому сталася така помилка? Чому контракт було не виконано?
–  М-дааа, – протягнула я. – У цьому і вся «заковика».
Мені забракло сил, щоб далі роздумувати про це, тому я ще більше відкинулася на дивані і вже майже лягла. І тут мені дуже захотілося спиртного. Якщо ми нічого не придумаємо, то хотілося б востаннє насолодитися земними втіхами.
–  Маєш щось випити?
Женя підозріло глянув на мене, щоб зрозуміти, чи я не жартую. Адже я завжди мітингувала за здоровий спосіб життя і все таке.
Та побачивши, що я абсолютно серйозно, просто кивнув і попрямував до шафи. Чесне слово, хвилину тому її тут взагалі не було. Але чорт з нею, якщо там є спиртне, то мені все одно, як воно туди потрапило. Дзенькаючи склянками, Женя через дверцята шафи продовжував засипати мене запитаннями:
–  У тебе є припущення, хто вона?
–  Поняття не маю, – чесно зізналася я, розводячи руками.
Мій стан був пригніченим, та коли я побачила два келихи з жовто-коричневою рідиною, то повеселішала. – Що це?
–  Віскі, – відповідав Женя, протягуючи мені один із них.
–  Ммм.
Зробивши перший ковток, я поринула у спогади.
–  Лелій пригощав мене схожим ві…, – я запнулася, зрозумівши, що ляпнула дурницю.
 Женя вмить розвернувся в мій бік, так що рідина зі склянки вихлюпнула на його джинси.
 О…., ці дежавю! В Натана також були проблеми з координацією рухів. Але Женя, на відміну він нього, не звернув на це уваги. Передусім через  шок, ніж з огляду на якісь етичні норми.
–  Лелія?
–  Еее… Ну, так… Ми просто…
–  Добре, добре.. , – перебив мене Женя, відверто нервуючи щодо цього. – Поговоримо про це пізніше.
Він зробив один великий ковток, випивши одним духом увесь вміст склянки. Було зрозуміло, що його збісило моє близьке спілкування з архидемоном.
Женя вирішив не церемонитися з віртуальним баром, тому просто силою думки наповнив свій бокал.
«Чорт!» – подумки викрикнула я. До цього важко звикнути, тим більше у виконанні Жені.
–  Ну, і що говорить архидемон щодо цього всього?
Він промовив слово «архидемон» з також відразою, що мені на раптом здалося, – він все ж таки ангел!.. Я знову хотіла запитати його про це, але, побачивши його знервованість, вирішила це також відкласти до кращих часів. Він відвернувся і тепер розглядав пейзаж за вікном.
–  Нічого! – стогнала я, водночас роздумуючи про те, як мені зараз не вистачає його.
Щоб не говорила мені ця пришелепкувата! Я не вірю жодному її слову.
–  Відколи вона викрала мене, я з ним не можу зв’язатися, – відповіла я, але за мить згадала ще дещо. – Стоп! – викрикнула я, вражена своїм відкриттям. – Я не могла і до того!..
Женя дивився на мене здивовано, розуміючи, що я досить частенько навідувалася в пекло. З відчаю він знову наповнив келих і традиційно перехилив його.
Я зиркнула на нього суворо.
–  Не звертай уваги, – сказав Женя показуючи мені келих, який знову наповнився. – І що було далі?
«Про це ми ще поговоримо пізніше!», – рішуче заявила я сама собі.
« Ну, якщо виживеш!», – виправив мене мій внутрішній голос.
–  У той вечір, коли ми з тобою посварилися і ти поїхав у своїх справах, я дуже розізлилася. Ну, і вирішила зняти стрес звичним мені способом…
–  Написати картину, – закінчив за мене Женя.
–  Ну, так! Але в мене нічого не вдавалося. Я злилася і полотна, в прямому розумінні, літали по кімнаті.  І ось тоді я вирішила, що мені потрібні натхнення, муза, енергія і…
–  І тобі був потрібен Лелій.
 Піднявши келих, він виголосив це наче тост.
–  Ти нічого не розумієш! – образилася я.
Женя подивився на мене хмільно-здивовано.
–  Все я прекрасно знаю. Думаєш, я не відчував, як з тебе прямо таки било енергетикою. Та вона збивала мене з ніг. Вона осліпляла. А твої картини? Саме цей заряд та енергію ти в них і вкладала. Я помітив це ще в перший день, коли вперше тебе побачив.
–  Ой, Женя, – видихнула я, зрозумівши, що потрібно припиняти розмови про мої енергетичні обійми з демоном.
Але все ж таки деякі питання мене цікавили особливо. Перше – чому Женька так біситься через це. А саме через обмін енергетикою. Друге – він відчув все це в перший день, відповідно він знав, що зі мною відбувається щось містичне. Невже він весь час підозрював, що я не проста дівчина з Тернополя!? А, може, він також стежив за мною? Чорт, і як тут розібратися? Я підсунулася до нього і міцно обійняла. Мене турбувала тисяча й одне питання. Але я була впевнена, що коли все це божевілля закінчиться, ми з Женькою про все зможемо поговорити, але тільки не зараз. Зараз на це зовсім немає часу. Відчувши його тепло, мені стало спокійно на душі. Я все життя ось так пригорталася б до нього, відчуваючи себе в безпеці.
–  Перестань бухати, – несподівано сказала я. – Моє життя висить на волосині, а ти тут нюні розпускаєш.
Цими словами я відверто шокувала його. Він випрямився і, відсторонившись від мене на декілька сантиметрів, подивився просто у вічі.
– Окей, Олександрівно! – не випускаючи мене з обіймів, говорив він. – Тільки не «кип’ятись».
На душі стало тепло.
 «Ось той Євгеній Іванович, якого я знала!».
–  Взагалі-то, я можу протрезвіти, коли захочу, – сказав він абсолютно нехмільним голосом.
–  Класна здібність, як для…., – я зробила паузу, даючи йому можливість самому закінчити.
– За спробу п’ять балів, – зрозумівши, до чого я його схиляю, підморгнув Женя. – Здається, у когось життя висить на волосині?
Я завертіла очима.
– І вона майже вривається.
–  Ну, тоді поїхали далі.
Женя закотив рукави своєї сорочки. Сьогодні вона в нього була червона. До речі, дуже йому пасувала.
–  Олександрівно, напруж кожен міліметрик своєї сірої речовини! – наполягав він. – Що ще ти пам’ятаєш?
Я задумалася.
Побачивши моє недорозуміння, Женя додав:
–  Згадай, що було після того, коли ми попрощалися і я пішов. Розкажи мені все, що ти пам’ятаєш.
...Ну, це нескладно. Тому я заговорила:
–  Ми попрощалися, – повторила я. – Тоді я вирішила написати картину. Ти знаєш цю історію..!?
Женя фиркнув, явно не бажаючи, щоб я її повторювала.
–  Далі, далі!!!
–  Я почала нервувати, стирати картини, кидати полотнами по кімнаті. І тут прийшов Максим і я майже втрапила одним із них йому в голову. Але ти знаєш він спортсмен і йому вдалося ухилитися.
Це прозвучало досить смішно, тому Женя стримав смішок.
–  Ну, і … з ним я також посварилася.
–  Я розумію його, якщо в мене кинули б полотном, я також образився б.
Розсміявшись, я не витримала і копнула його в ногу.
–  Ми не через це посварилися. Просто я була не в настрої. Знервована. Він тут зовсім ні причому.
–  Звичайно! Не варто нариватися на наркомана, який не доотримав свою дозу.
–  Женя!!!!
–  Все, мовчу!
–  Опісля я вирішила навідатися до Лелія…, – я запнулася. – Ну, ти знаєш….
–  Так-так, – відрізав Женя. – А далі.
–   І коли в мене нічого не вийшло, я зібралася і вирішила погуляти.
Після цих слів Женя зірвався, не мігши стриматися:
–  Ти збожеволіла? – кричав він, – На вулиці ж була ніч!
–  Ну…. було не так уже й темно! – виправдовувалась я, але ситуації це не міняло. Не пішла б я тоді провітритися, не стирчала б зараз в підземеллі, прикована кайданами.
–  Продовжуй, – стиснувши зуби, прошипів Женя.
І вже хотів знову взяти келих, але впіймавши мій суворий погляд – передумав.
–  Я пішла на стадіон і присіла на лавочку. Всюди ходили закохані парочки. Я спостерігала за ними і тут, як ти думаєш, кого я побачила?
Женя здивовано зиркнув, не очікуючи такого запитання.
–  Навіть боюся запитати, знаючи як до тебе пригоди липнуть! Невже сто чортів?
–  Дуже смішно. Максима! – вигукнула я так, ніби й справді сто чортів побачила.
–  Ну і що?
–  Як «ну і що»? З дівчиною, розумієш?
–  Олександрівно, що ти ліпиш? Ну, з дівчиною. Що тут такого? Здається, він традиційної орієнтації? Чи я чогось не знаю про першого мачо на районі.
–  Женя, «роздуплися», – нервово викрикнула я. – Його дівчина зараз у лікарні. І це Настя. А ця курка була не Настя. Розумієш?
–  Ага! Так-так, – пробурмотав  Женя. – І він «запас» тебе?
–  На жаль! Я не встигла втекти!
–  І? – підганяв мене Женя.
Я гірко зітхнула і відчайдушно розвела руками:
–  І ми знову з ним посварилися!
Обличчя Жені набуло задумливого вигляду. Але вже через секунду, його ніби осінило:
–  А ти не думаєш….?
–  Ні, – перебила я його, розуміючи, що він має на увазі. – Це не Максим!
Женя здивовано глянув на мене, а тоді встав і почав міряти кімнату кроками. Не знаю чому, але я була впевнена, що це справді не він. Звідки я це знала? Не знаю. Можливо, відчувала. Але Женю така відповідь не влаштовувала, тому мені довелося розповісти йому все ще раз й обґрунтувати свої роздуми. Після декількох хвилин мозкового штурму Женя мусив здатися.
–  Ну, не знаю…, – протягнув він. – Я не став би остаточно викреслювати його зі списку підозрюваних.
–  Звичайно ж! – серйозно відповіла я.
Але сама стримувалася щосили, щоб не розсміятися. Ми з Женькою такі схожі. Коли в горах (які я сама собі створила) я роздумувала про всі можливі варіанти, я також сказала собі, що Максима остаточно викидати зі списку не можна.
Ми ще декілька хвилин перебирали всі можливі варіанти. Але не вияснили нічого, на що можна було б звернути увагу.
–  Женя! – згадала я. – Вона знає усіх нас. Мене, тебе, Максима та Настю.
На мої здогадки він тільки розвів руками:
–  Олександрівно, – простогнав Женя. – У цьому немає нічого загадкового і містичного. Вона і твоїх батьків знає, і ще бог кого знає.
–  Ну, тоді, що ти скажеш на те, що ти їй подобаєшся?
Я хапалася за всі можливі варіанти. Але, чесно кажучи, варіантів тут не було жодних. Вона могла розповідати мені все, що завгодно. ЇЇ метою було дезорієнтовувати і пригнічувати мене. Змусити мене страждати фізично і водночас – морально.  Основною причиною, за її словами, був любовний трикутник між нею та моїми батьками (хоча в цьому я також не впевнена). А ось Женя тут абсолютно був ні при чім.
–  Маленька, я багато кому подобаюся, –  ніби фліртуючи, промовив він. – Якщо відбирати підозрюваних за цим принципом, то тебе могла викрасти  половина прекрасної статі Львова.
–  Женька, блін, – я ткнула його ліктем у бік. – У нас майже не залишилося часу. Не кажучи вже про те, що, можливо, саме зараз, вона притискає свій улюблений двометровий, протертий спиртом кинджал до мого горла.
Женя стурбовано скорчив гримасу. Швидше від відкриття щодо протирання спиртом, аніж про двометровий улюблений кинджал.
–  Тебе не можливо вбити! – заспокоював він мене.
–  Думаю, що відірвана голова – вдалий вихід із ситуації.
Женя жахнувся такій відвертості і обійняв мене, ніби на прощання.
–  Олександрівно, клянуся, скоро я знайду тебе. Обіцяю.
–  Я вірю тобі.
Я справді так думала. Скільки разів Женя витягував мене зі складних ситуацій, тому зараз я навіть і не мала права сумніватися в ньому. До того ж, як вияснилося – він безсмертний. А це – «ще один козир у рукаві». Женя погладив моє волосся і раптом теплі приємні відчуття розлилися по всьому тілу. Доторкнувшись до моєї шиї, на якій висів мій метелик, він підстрибнув. Раптом підняв моє волосся і розвернув комір куртки, тим самим оголивши плече та шию.
–  Ей…, – викрикнула я, вишарпнувши плече з його рук. – Що ти витворяєш!?
Незрозумілі емоції відбивались на обличчі Жені. Це і дике здивування, і шок, а ще радість, і також полегшення, і ще щось незрозуміле.  Він пильно вдивлявся у мою шию і був не в змозі промовити хоч слово.
–  Женя! – беручи його за руку, знову викрикнула я. 
Я вперше бачила його в такому стані. І мені стало страшно і цікаво водночас. Що відбувається?..
–  Вероніко! – нарешті сказав Женя.
 І в моє ім’я він вклав стільки емоцій, що це прозвучало, як ціла поезія.
–  О Боже, ти роз…, – почав Женя, але раптом він замовк,  відчувши те ж саме, що і я.
Повіяв легенький вітерець.
–  Женя!
Його ім’я я викрикнула не так багатозначно. Я просто-напросто закричала, наче недорізана. Вхопившись за його сорочку, я намагалася втриматися за неї, як за останню соломинку. Ніби це могло допомогти? Ниточка між нами почала слабнути й розриватися і я відчула, як мене засмоктує назад.
Женя заспокоював мене своїм поглядом. Останнє, що я почула було:
–  Я знайду тебе! Клянуся!