57.

Я вмить отямилась. Сила волі і контроль свідомості – страшна сила. Тому вона схопила мене за волосся і притягнула до себе. Намагаючись влити в мене рідину, вона з такою силою притискала келих до моїх губ, що ледь не повибивала зуби. Я не хотіла відрубуватися. Тільки не зараз. Годину тому я молила про це. Але тепер ситуація змінилася. Небезпека бути зарізаною уві сні, не тішила мене. Коли я відмовилася пити, хитаючи головою в різні боки, червона рідина почала розбризкуватися. Розізлившись, вона накрутила моє довге волосся на кулак і кілька разів вдарила потилицею об стіну. Перед очима поплили кола.  Світ похитнувся, а по підборіддю потекло щось холодне. Спочатку мені здалося, що це моя кров, але коли я відчула невагомість, то зрозуміла, що їй вдалося залити в мене снодійне.
А далі все відбулося за знайомою мені схемою. Світло, приємні відчуття коло грудей, тепла вогняна куля.
«Чорт, мене знову засмоктує у рай!» – фиркнула я і відразу ж розсміялася. Мене відправляють у рай, а я хочу в пекло. І до чого це я докотилася? Просто жах! Останній сильний поштовх і я знову стою на ногах. Я прижмурилася, адже яскраве світло ще не розсіялося. Поморгавши кілька разів, я побачила, що перебуваю у кімнаті, яку раніше не бачила. Вона була невеликих розмірів. Велике овальне вікно, а біля нього скляні двері з виходом на балкон. З меблів тут був лише диван кремового кольору і книжкова шафа.
А ще я помітила чоловічий силует. Придивившись, я зрозуміла, що це хлопець, який тривожно кидався по кімнаті, наче лев у клітці, розходжуючи туди-сюди. Його поведінка свідчила про те, що він був не просто занепокоєний, він панікував. Наразі він не міг мене ще бачити. Але це не заважало мені як слід роздивитися його.  І це був не Натан і не Лелій. Останнього я й за кілометр впізнаю.
Моє тіло почало матеріалізуватися і я змогла краще все роздивитися. І ось я побачила цього стривоженого хлопця.
Я почала відчувати землю під ногами. Одночасно з цим і його образ також почав прояснюватися. І коли я побачила його обличчя, то мало не знепритомніла. Від щастя чи від шоку? Поки що ще не зрозуміло.
– Олександрівно! – викрикнув він і так швидко підбіг до мене, що мені здалося,  ніби він просто телепортувався.
 За мить він міцно обіймав, що я аж буквально відчувала хрускіт кісток. Я не знала, що мені робити, тому просто розплакалася і розтанула в його обіймах. Бо навіть не розуміла, чи це сон, чи реальність, але один факт присутності біля мене Женьки був неперевершеним відчуттям. Я так скучила за ним, за його турботою і ніжністю! За його жартами і його «Олександрівною». Я зарилася обличчям у його груди і розплакалася ще дужче. Минуло кілька хвилин і нарешті Женя, поцілувавши ще раз і ще раз мене в голову, відійшов убік.
–  Олександрівно, – повторив він і взяв моє обличчя в свої сильні руки. –  І де тебе чорти носять? – намагався пожартувати, але, відчувши незручність, потупив очі, а його легенька посмішка остаточно зникла.
Що більше він розглядав мене, то сильніше його обличчя спотворювалося від  жаху та ненависті. Моє волосся розтріпалося урізнобіч і злиплося від крові, сорочка була порізана і також вимазана кров’ю, з джинсами – теж саме. Загалом тут фігурувала одна кров. А все обличчя посмуговане шрамами від запеченої крові.
 Женя зробив декілька глибоких вдихів і видихів. Напевно, для того, щоб заспокоїтися.
-Будь ласка, скажи, що з тобою усе добре.
Чесно кажучи, я навіть не знала, що відповісти. Звичайно ж, зі мною не все було добре,  і це було прекрасно зрозуміло з мого «розкішного» вигляду. Порізана сорочка й розкривавлене тіло пояснювали все краще за будь-які слова. І я впевнена, що Женя все розумів, а саме: що зі мною відбувалося і як я себе при цьому відчувала. Мені хотілося знову розплакатися і, кинувшись в його обійми, розказати все: як мені було страшно і як вона знущалася з мене. Я усвідомлювала, що мені потрібно виговоритися. Але я також розуміла, що зараз відчуває Женя. Він залишив мене і думав, що зі мною все буде добре. Тому я не могла віддатися почуттям і вивалити все це на нього. Це те саме, що контрольний у голову – у його випадку. Тому я вирішила, як завжди – просто всього недоговорювати.
–  Жень, усе було не так і погано.
Більше я не могла додати нічого. Адже все було просто неймовірно жахливо!
Женя сумно подивився на мене і я чітко побачила, що зараз він найбільше звинувачує себе в тому, що мене викрали й катували.
–  Не бреши мені!
Він сказав це так сумно-тривожно, що я знову ледь стрималася, щоб не розревітися. Але в мене вистачило сили волі взяти себе в руки.
«Ідіотка, зберися, не час соплі розпускати!», – налаштовувала я себе.
І тут я зрозуміла, що не запитала про найголовніше:
–  Жень, а де ми?
Я обвела руками кімнату. Побачивши Женю, я на радощах абсолютно забула, що ми в потойбіччі. За моїми відчуттями, мені здавалося, що мене закинуло в рай. Але тут безліч нюансів! Тому я вже заплуталася. Тим більше після всього, що я пережила, в голові туманилося. І тому конкретно сказати я нічого не могла. Женя скривився, свідомо не бажаючи відповідати на моє запитання.
–  Вероніко…,– простогнав він. – Це не важливо.
–  Як це так не важливо? – викрикнула я. – Ми в потойбіччі?
–  Так!
–  А де саме?
Те, що ми в потойбіччі, я і без нього прекрасно знала. Але де саме? В раю? У пеклі? Чи є ще якісь місця, де я ще не гуляла?
–  Це не важливо, – повторив Женя.
І тут я не витримала. Від усіх подій моя нервова система розхиталася більше, ніж треба. Тому я вхопила Женю за сорочку і почала його смикати.
–  Не важливо значить, так?! – кричала я. – Як це не важливо?! Мало того, що мене викрала й катувала якась потойбічна сука, та ще й ти мені нічого не хочеш пояснити. Вибач, але все-таки, тобі доведеться.
Напевно, Женя зрозумів, що я на межі зриву, тому він знову притиснув мене до себе. Я ще декілька хвилин виривалася з викриками: «Як ти можеш так чинити зі мною?», «Я маю право знати!», «Хто ти?». Але сил бракувало, тому  я, зрештою, просто заспокоїлася. Зрозумівши це, Женя відпустив мене зі своїх обіймів.
–  Давай присядемо, – турботливо запропонував він.
Я хотіла фиркнути і сказати, що не зійду з місця, поки він мені нічого не пояснить. Але я була така ослабленою, що раптом мені запаморочилось, а ноги самі підломилися. Тому я просто кивнула й дозволила Жені провести мене до дивана.
–  Жень, ну, дай відповідь, хоча б на якесь запитання, – видихнула я, коли ми присіли.
Я відкинулася на спинку дивана, нездужаючи сидіти просто. Серце шалено калатало в грудях, а адреналін перевищив усі допустимі норми.
–  Що ти хочеш знати? – запитував Женя, накриваючи своєю мою долоню.
–  Хто ти?
Думаю, я поставила правильне запитання. Єдине, на яке він погодився відповісти. Це питання мене цікавило найбільше. Якщо ми в потойбіччі, то він неодмінно має бути безсмертним. Тільки один смертний-унікал «шастає» по раю і пеклу. І це я. Більше таких не існує. Тому, без сумніву, Женя не смертний.
– Я твій друг Женя.
«Починаю в цьому дуже сумніватися», – подумала я, але вголос запитала:
–  Ти знущаєшся з мене? Я знаю, хто ти для мене! Але ким ти є насправді? Безсмертний?! А раз ми не на землі, то так воно і є.
На одному подиху я випалила свою тираду. Проте його обличчя було непорушним. І чорт візьми, – на ньому не можна було прочитати абсолютно нічого.
–  Вероніко, – впевнено, почав Женя. – Я обіцяю, що розповім тобі все, що ти забажаєш, але не зараз. Ти розумієш, що в будь-яку хвилину ти можеш прокинутися. А я так і не знаю, де ти. Як, по-твоєму, я повинен тебе знайти?
Як мені не хотілося б сперечатися і протестувати, що я все одно маю право про все знати, однак він був абсолютно правий. Часу в нас справді обмаль. Тому я кивнула на знак згоди, підозріло промовивши самими очима: «Ми ще повернемося до цієї розмови».
Женя закотив очі і я знову побачила свого найкращого друга, якого  добре знаю і люблю.
Тоді він ще раз оглянув мене – і зацікавлено, і підозріло водночас.
–  Олександрівно, – заклопотано почав він. – Ти вся у крові, але на тобі немає жодної рани.
Він зробив паузу, роздумуючи, а тоді додав:
–  Але дивлячись на твій порізаний одяг і кров, я сказав би, що рани, без сумніву, в тебе були.
Тепер задумалася я. Про що розповісти передусім? Про нашу «вікторину» з моїм клоном, під час якої я поступово загоювала свої рани. Чи про те відкриття, що мене не можливо вбити з якихось загадкових причин. І як тільки хтось намагається це зробити, я сама зцілююся. Чорт!!! І те, й інше звучить аж занадто фантастично! Подумавши, я вирішила почати з першого варіанта.
–  Вона давала мені пити свою кров.
–  Фу… – скривився Женя. – Ну, тоді це стовідсотково демониця. Або біс.
Ого! А Женя в курсі справи! А чому я, до речі, дивуюся? Зараз ми в потойбіччі і я майже абсолютно переконана, що він також безсмертний. Тільки поки що не розібралася, з чиєї сторони.
–  Звичайно ж, демон! – підтвердила я. – Хіба ангели здатні на таке?
Я була впевнена, що вони ніколи так не вчинили б, але, дивлячись на задумане Женине обличчя, я розуміла, що не все так просто, як здається. У голові відлунювали слова Лелія: «Ти навіть і не підозрюєш, які хибні твої знання про рай і пекло»
–  Ну…, – протягнув Женя.
–  Що, серйозно!?..
Я не витримала і не дала йому договорити до кінця. Це мене шокувало! Ні, це не може бути правдою. Ангел не міг би так жорстоко поводитися зі мною.
– Теоретично можуть, – нарешті промимрив Женя, обережно підбираючи слова. – Тільки в дуже крайніх випадках! Але ти смертна. Тому ангели відпадають.
Ти диви, як він добре розбирається в цьому.
«Чорт!!! Хто ж він?» – мені не терпілося дізнатися відповідь на це запитання, але часу й справді було обмаль.
–  Тоді демониця! – констатувала я. – Але навіщо?
–  Не знаю, – відповів Женя.
Подивившись на мене, так ніби вивчаючи мене, він пожартував:
–  Ось що означає залишити тебе на два дні!
Тільки Женя в такій ситуації може жартувати. І за це я любила його найбільше. Минулого разу, коли він залишив мене на день, я знепритомніла. Але, на жаль, зараз ситуація була не такою банальною. Раптом мої спогади обірвалися, бо мою увагу привернуло інше його слово.
–  На два дні!? – запитала я. Але це прозвучало дуже емоційно, тому здалося, що я закричала.
–  Вона сказала мені, що вже минуло більше місяця. Жень, за моїми відчуттями, це так і було!
–  Вона маніпулювала твоєю свідомістю.
Здається, Женя був абсолютно не здивований. Ще одна здібність, якою володіють демони. Ну, тепер я про неї також знаю.
–  Можу посперечатися, вона говорила, що тебе ніхто не шукає, адже минуло багато часу.
Я полегшено зітхнула. Все ж таки Женя відчув, що зі мною щось відбувається. А я ще сумнівалася в ньому! Ідіотка!..
–  Так, – видихнула я. – А що тоді було насправді?
–  Два дні тому ми з тобою попрощалися. Ну… ввечері, пам’ятаєш, ми ще трохи посварилися, – він почав мнутися, даючи зрозуміти, що йому ця ситуація було неприємною. – Потім я написав тобі, що мене не буде ще день. А ти відповіла: «Все добре, сонечко. Не переживай!»,  – при цьому Женя пильно вдивлявся в моє обличчя. – Але я уже тоді запідозрив, що тут щось нечисто. По-перше, ти мене ніколи сонечком не називала. А щоб так легко змиритися, що я десь пропадатиму ще день, і мови не могло бути. Пам’ятаючи, як ти переживала за мене тоді ввечері, ти не могла так швидко змінити своє ставлення. Та коли я приїхав і побачив якусь курку в сукні, яку я купував тобі, все стало остаточно на свої місця.
–  Та вона ж моя копія.
Женя подивився на мене здивовано, ніби я сказала найбезглуздішу річ у своєму житті.
–  Олександрівно, ти справді в це віриш, що я не міг зрозуміти, що це не ти?! Я тебе впізнаю, навіть якби переді мною стояло мільйон клонів.
Несподівано Женя розсміявся. І це було несподіванкою. Я не витримала і скоса подивилася на нього.
–  А її поведінка. Ти бачила б це, – продовжував Женька, не звертаючи уваги на мій скепсис. – Хоч би тобі поцікавилась, мовляв: «Що ти собі думаєш? Де ти пропадав цілий день? Я ж переживаю за тебе, гімнюк!», «І чому ти мені не писав, що з тобою все добре, я місця собі не знаходила!».
–  Ти мені навіть не писав? – не витримала я і перебила його розповідь.
–  От-от! – задоволено викрикнув Женя.
–  Ти мене вбила б, навіть якщо це довелося б зробити через голосову пошту.
–  Навіть не сумнівайся! – пригрозила я.
Женя підняв руки до неба, показуючи, що він був абсолютно правий.
– А натомість я чую: «Як добре, що ти повернувся. Я така рада тебе бачити»…
А що мене остаточно вбило, то це – « Я так скучала!».
А ще вона фліртувала до мене. Ти думаєш, це не впадало в очі!?
–  Сука…, – простогнала я.
–  Добре, з цим розібралися, – весело (як це було тільки можливо в цій ситуації) сказав Женя. – Тепер опиши мені місце, в якому ти зараз.
–  Жень, я не знаю, де я…
І я знову, відчуваючи свою безвихідну ситуацію, розплакалася.
Женя взяв мою руку і притиснув до своєї щоки, а тоді почав цілувати. Мені стало ніяково, навіть не від його поцілунків (до них я вже звикла!), а від того, що вона була вся в багнюці та крові. Нігті позадиралися і поламалися через те, що я шкрябала ними стіни. Біль був нестре….  СТОП! Стіни!!!
–  Жень, мені здається, що я у якомусь підземеллі. Стіни. Це грубі кам’яні мури. І взагалі це видається наче якоюсь кімнатою для катувань. Ланцюги, кайдани, кам’яне ліжко… Де вона взагалі розшукала таку кімнату в середньовічному стилі!?
–  М-дааа… – протягнув Женя.
Він дивився в нікуди, а це означало, що він роздумує. За мить він заговорив. Його голос був розгубленим, майже панічним.
–  У Львові тисячі різних підземель. Ще щось? Хоч щось?
Я задумалася.
–  Повітря, – збуджено випалила я. – Воно дуже сухе, як для підземелля. Сирості взагалі не відчувається.
І тут мені згадались її слова: «Тихо, а то ще не вистачало, щоб ти людей перелякала».
–  Я в людному місці!
Брови Жені вигнулися дугою, виказуючи недорозуміння.
–  Ти впевнена? Судячи з твого вигляду, вона катувала тебе, причому не найм’якішим способом. І як я підозрюю – ти кричала. Думаєш, люди не почули б цього!?
–  Так, але одного разу вона вколола мені якийсь засіб, що паралізував мене. І як я не кричала, мене ніхто не чув.
– Ти думаєш, вона справді утримує тебе у людному місці!?
–  А чому б і ні?!
Здається, я почала розуміти її логіку.
–  У такому місці ніхто не додумається мене шукати. Кругом люди. Та й хто витворятиме такі речі при свідках.
Я зітхнула:
–  Але ж усі переконані, що зі мною все гаразд і шукати мене ніхто не буде.
Я схилила голову. Пригнічена й розчарована, я знову була на межі зриву, щоб не просльозитися.  Але тут я почула, як Женя показово відкашлюється.
–  Ой! Звичайно ж, крім мого вірного лицаря Євгенія Івановича.
–  От-от. Я перепрошую, як ви могли забути про мене?
Ми розсміялися. Хоча нам було абсолютно невесело, але для різноманіття це було саме те, що треба.
–  Будемо шукати! – офіційно оголосив Женя.
–  Еее, – протягнула я, дещо згадавши. І це дещо було найголовнішим у всій цій розмові. – Є один маленький нюанс.
–  Який ще нюанс? Ти ще щось згадала? Ну, ти і розумничка!..
Я скривилася, розуміючи, що не така вже я і розумниця.
–  Але, думаю, він тобі не сподобається.
Його легенька усмішка швидко змінилася суцільною серйозністю. І зважаючи на його переляк, я вирішила не тягнути.
–  Доведеться шукати дуже швидко, – обережно почала я, але паніка в очах Женьки зростала, тому я відразу ж додала. – Бо вона шукає спосіб вбити мене.