56.

Мій клон подивилася на мене і криво посміхнулася.
– Не забувай: я можу робити це нескінченно, – єхидно протягнула вона, відкинувши кинджал убік.
«Ось тобі і вічні муки! Цікаво: у пеклі все так само?».
–  Майже.
Бррррр… Мені не хотілося уточнювати, тому я повернулася до попередньої теми. Сила наповнила мене, тому я випрямилася і запитала впевнено:
–  І тому ти вирішила вбити саме мене?
У голові почали складатися маленькі пазлики. І картина вималювалась остаточно.
–  Він віддав перевагу мені, а не твоїй дитині, і ти вирішила звести порахунки.
– Нарешті! – викрикнула вона – А я думала, що ти вже ніколи не здогадаєшся.
–  Але ж я у цьому не винна! – запротестувала я. – Відпусти мене, будь ласка.
Вона скоса глянула на мене так здивовано, ніби я верзла щось несусвітнє.
–  Саме ти і винна у всьому, що сталося. Спочатку твоє народження, тоді його, а не твоя смерть. А зараз Лелій та ще й Женя, який мені подобається. Ти – суцільне нещастя, яке переслідує мене все життя. Ще будучи в лоні, ти почала пригнічувати моє життя.
–  Ти думаєш, вбивши мене, тобі стане легше? – співчутливо запитала я. – Але ти помиляєшся. Позбувшись причини своїх нещасть, ти ніколи не забудеш того, що ти пережила.
Вона голосно розсміялася.  Від несподіванки я підстрибнула на місці.
–  Ти думаєш, що я щось відчуваю?
–  Ееее…
–  Я втратила цю властивість, продавши свою душу. Тут немає нічого, – вона ткнула пальцем у те місце, де люди зазвичай уявляють душу.
–  Я бачила твою печаль, – не заспокоювалася я. – І злість, і ненависть. Які не були б твої емоції, але все-таки це означає, що ти вмієш відчувати.
Мені дуже хотілося у це вірити. Здається, я відчувала до неї співчуття. Мені гостро захотілося, щоб вона була щасливою.
–  Це не емоції, – раптом сказала вона. – Це стиль життя. Це моє єство!
–  Але…
–  Дитино, – перебивши, вона показала, що її починає злити моя наполегливість. – Я та, ким і повинна бути. І не потрібно шукати в мені нічого позитивного.
Пригладжуючи моє волосся, вона зацікавлено дивилася на мене.
–  Та що з тобою?
–  Ти про що?
–  Я хочу тебе вбити. І я зроблю це! Але якщо і ні, то страждати ти будеш, я обіцяю. Але я не розумію тебе. Чому ти жалієш мене?
Я задумалася і зрозуміла, що її і справді нема за що жаліти. Вона викрала мене, катувала. Але… Як там кажуть… «Не ми такі – життя таке!».
Мені було її шкода тому, що вона опинилася в такій ситуації. Ще й до цього причетний мій тато… Це було важко зрозуміти. Але якщо це так, то я їй щиро співчуваю, адже кожна жінка заслуговує на жіноче щастя.
–  Так це ти божевільна, а не я, – перебивши мої роздуми, викрикнула моя клониха. Вона прочитала мої думки, які її відверто шокували. Чесно кажучи, мене також. Хвилину тому я була готова відірвати їй голову, а зараз щиро бажаю щастя.
«А може, я і справді збожеволіла!?», – промайнула така раптом думка.
–  Стовідсотково. І ти мене лякаєш. Тому мені нічого іншого не залишається, – сказала вона, розбивши келих об стіну на друзки. Але при цьому ніжка вціліла, і зараз вона направляла її у мій бік.
–  Ей…ти що?!! – закричала я, втиснувшись у холодну стіну. – Не треба!!! Ай…
І як я не прагнула б вирватися, однак, у мене не було вибору – тільки заплющити очі і закусити губу. Цього разу вона вибрала мій живіт. Чому?
–  Хочеш відчути, як роблять аборт…
–  Ні!!!! – кричала я, коли бите скло ковзало моїм сонячним сплетінням.
–  Я не запитую!
Мені уявлялися найжахливіші картини. Невже вона ніжкою келиха збирається… Ні, ні, ні!!! Слава Богу, вона мала інші плани.
– Ти також  ніколи не зможеш мати дітей.
О Боже! Вона ще й не може мати дітей! Це звучало так жахливо, що я навіть не помітила її натяку. Чорт!
–  Що ти робиш?
Битим склом вона провела вниз від грудей до пупка, а тоді, все сильніше натискаючи, і до низу живота.
–  Цікаво, я попаду в матку з першого разу? – запитала вона і щосили запхала його в мій живіт.
Здається, я закричала. Не пам’ятаю… Бо в очах потемніло, а у вухах задзвеніли похоронні дзвони. Останнє, що я побачила, це було її задоволене обличчя, яке радісно вигукнуло:
–  Попала…
Темрява. Та коли я отямилась, то відчула різкий біль. А як же без нього? Коли тебе проштрикують битим склом, відчуття не з приємних.
Попереднє відчуття легкості й сили, як рукою зняло. Натомість я відчувала дикий біль. Дуже дикий біль! Не було сил – та й взагалі я про це навіть не могла й подумати! – щоб поглянути на свій живіт. Я боялася навіть уявити, що я там можу побачити… Але раптом я все ж таки наважилася. Попередньо підготовлюючи себе до найгіршого, я уявляла кришталеву ніжку, яка випинається із живота.
Тому, коли подивилася і побачила маленьку плямку крові, відверто здивувалася: де калюжа крові!? Ну, і ніжки також не було. Як таке можливо!?
–  От-от! Я також думаю про це. В мене є два варіанти. Або моя кров так швидко зцілила тебе, або ти й справді особлива, як переконує всіх Лелій.
–  Фу… Я пила твою кров? – скривившись, простогнала я.
–  Здається, тобі смакувало?
Я хотіла щось відповісти, але з її задуми зрозуміла, що вона відповіла автоматично, а сама насправді витає де-інде.
–  Очевидно, це все-таки так вплинула на тебе моя кров, – сказала вона, мовби намагалася переконати саму себе.
–  А чого ти так боїшся?
–  Що?..
Вона дивилася в нікуди.
–  Ти боїшся, що причина в моїй унікальності.
–  Навіщо мені цього боятися?
Як би ця клониха не намагалася говорити впевнено, та все одно було зрозуміло, що вона сама в це не вірить.
Тому я вирішила «дотиснути» її.
–  Уявляю, як збіситься архидемон, коли дізнається, що над його улюбленицею так знущалися, – єхидно сказала я. – До речі, ти ж на Азазеля працюєш, так? – згадала я. – Уже уявляю собі ці архидемонські сутички.
Їй не потрібно було відповідати, щоб я зрозуміла, що так воно і є.
Її обличчя спотворив гнів. Здається, вона тільки зараз зрозуміла всю важливість ситуації. І печальний кінець для неї. Коли мовчання затягнулося, бо вона нічого не відповідала, я продовжила:
–  Лелій шукає мене! – викрикнула я.
–  Ніхто тебе не шукає! – у тому ж дусі відповіла мій клон. Тільки різниця була в тому, що я говорила впевненіше.
–  Тоді він просто не знає, що ти мене викрала, – і тут мене осінила ще одна думка. – Так це ти блокуєш мій перехід?
–  Що? Ти збожеволіла? Навіть Лелій не може цього зробити.
Ну, так. Згадати хоча б мій візит під час демонського засідання…
–  Тоді чому?
Вона здивовано звела брови.
–  Я вже тобі говорила. Тому що він не хоче тебе бачити. Ти стала йому нецікавою! – відтарабанила вона на одному подиху. 
Але ця її репліка, крім того, що звучала дуже невпевнено, бо її голос тремтів, то було очевидно, що вона сама в це не вірить.  І мені навіть не потрібно було володіти демонськими вміннями, щоб це зрозуміти. А ще одна ознака фальшу – це її розгублений погляд.
Ідіотка! Невже вона не подумала наперед, чим це все може повернутися для неї.
–  Можу посперечатися, що зараз усе пекло стоїть на вухах. Бо Лелій стовідсотково вже давно зрозумів, що мені загрожує небезпека. До речі, ти давно туди заглядала?
–  Це тебе не стосується! – замахнувшись у моє обличчя, викрикнула вона.
Її внутрішня сторона долоні боляче вдарила мою щоку.
Але моральне задоволення було сильнішим за фізичний біль. Хоча демонський ляпас, звичайно ж, не порівняти з людським, але чорт з ним! Він просто доводив, що я права. Він став наче круглою печаткою наприкінці моєї доповіді.
–  А він і справді це все пронюхав! – не заспокоювалась я. – І я впевнена, що скоро він покличе тебе. Без сумніву він знає, що ти працюєш у цьому районі, – впевнено і водночас жорстко промовила я.
І спостерігаючи, як її обличчям миттєво змінювались емоції – від гніву і аж до відчаю, можу впевнено сказати, що мені ця тактика добре вдавалася. Вона мовчала, мабуть, роздумуючи про те, як їй викрутитися із ситуації, що склалася. І це давало мені змогу продовжувати свій монолог:
–  Ось тепер я по-справжньому тобі співчуваю.
Я істерично розсміялася. Адже по-іншому це не назвеш. Зараз у моїй душі вирували такі емоції, які не можливо передати. Біль і відчай разом із радістю і променем надії поєднувалися надзвичайно гармонійно.  Я не була впевнена у своїй абсолютній правоті, але обличчя мого клона налаштовувало оптимістично. Їй не потрібно було нічого відповідати. Та й відповісти їй не було що. Я зрозуміла це з того, як вона повільно підійшла до столу і замість ножа, скальпеля чи того чортового пензлика взяла келих.  Подивившись на нього, я побачила, що він наповнений червоною рідиною. Але можу впевнено сказати, це не була її кров. Хоча ці рідини й здавалися ідентичними. Проте ця була світлішою і з рожевим відтінком. Спостерігаючи за поведінкою мого клона-соціопата, я розуміла, що вона боїться хоч що-небудь робити.
– І що, я права? – торжествувала я.
Підійшовши впритул, вона протягнула мені келих. Я відпила декілька ковтків не роздумуючи, і зрозуміла, що це те саме сонне зілля, що й минулого разу.
–  Права, права! Ти поспи, а я за той час подумаю про те, як тебе все ж таки вбити.
–  Що? – закричала я.
Смерть не входила у мій план втечі.
–  Не переживай, можливо, я і пожалію тебе…
«Ху…» – подумки видихнула я, занурюючись у світ снів.
–  І вб’ю уві сні…