54.

Піднявши руку, вона почала проводити нею по лезах. Доторкнувшись до кожного з них, вибрала ножі середніх розмірів з дерев’яним різьбленим держаком. Попідкидала його в руці, наче досвідчений м’ясник, а потім вона подивилася на своє відображення в лезі й продовжила:
– А зараз ми пограємо у вікторину.
–Що? – перепитала.
Дивно, як швидко повернулися мої сили.
– Неправильна відповідь – лезом по обличчі. Правильна – ковток цілющого напою.
Я не зрозуміла суті гри. Проте щодо леза все ясно – як «білий день». А ось стосовно лікувального зілля…!?
– Я ж вирублюся, зробивши ковток.
– Звідки ти це взяла?
– Ну… минулого разу…
– Ти думаєш, я зроблю тобі таку послугу знову, – не давши мені договорити, фиркнула вона.
Я засмутилася, але сподівалася, що вона не зрозуміла цього.
– Тоді в чому сенс?
– Це «зілля» зцілюватиме твої рани.
А це вже цікаво. Може і не варто так засмучуватися. Зцілення кровоточачих ран без сумніву краща пропозиція.
– Добре, – згодилася я, бо відчула, що нічого кращого мені  вже не запропонують.
Вона фиркнула і підійшла до мене впритул. Моє серце впало в п’яти, коли крадькома я помітила лезо, яке відблискувало сріблом.
– У тебе немає вибору!
– І так, – вона відвернулася, відійшла на певну відстань, а тоді змахнула ножем, наче диригент паличкою, – почнемо!
– Які в тебе стосунки із Женькою?
«Блін, чому? Знову те саме?».
– Я вже тобі говорила, що…
Вона підходила до мене не поспішаючи, відтак легенько провела лезом по моїй щоці.
– А…. – по обличчі розлилося тепло і я відчула як з-під нього заструменіла кров.
– Відповідь неправильна, – монотонно оголосила вона. – Які між вами стосунки? – повторювала клониха, розмахуючи зброєю біля мого обличчя.
«Чорт, що відповісти?», – панікувала я. 
Якщо я збрешу – вона це зрозуміє. Але якщо відповім правду, що ми друзі, вона знову поріже мене. Пауза затягувалася, а вона вже направляла ніж до іншої щоки.
– Зачекай, – викрикнула я, відхилившись від леза (як це тільки було можливо!). – Я все розповім. Що ти хочеш знати?
Мій клон посміхнулася, цілком задоволена своїм вмінням розговорити людину.
– Які між вами стосунки?
Я зітхнула і заговорила дещо невпевнено:
– Особисто я щодо Жені відчуваю суто дружні почуття, –спостерігаючи за її реакцією, почала розповідати.
Вона задумалась. У її очах не було нічого, крім недовіри.
Зрозумівши, що вона чекає продовження, я заговорила знову:
– Щодо Жені, то я не впевнена…
Здається, такої відповіді виявилося замало, бо вона почала піднімати руку, тому я продовжила:
– А ще! – викрикнула я. – Здається, він не байдужий до мене, – видихнула я.
Ху… Спрацювало. Вона зупинилася. Вдивляючись у мене, схвально хитала головою. Сто відсотків перевіряла, чи я не брешу.
– От бачиш! У цьому немає нічого складного, – похваливши мене, вона потягнулася за келихом.
Мене це вкрай здивувало.
«Невже справді все так просто?»
А чому б і ні? Що мені загрожує більше від смерті? Адже я впевнена, що живою звідси не вийду, то чому не спростити б собі перебування тут.
– Звичайно ж, просто, – прочитавши мої думки, відповіла вона.
Коли келих торкнувся до моїх губ, я хотіла враз випити все до дна. Однак це було не легко. Бо вона ледь нахилила його, тому лише кілька крапель скотилося на мої вуста. Я жадібно злизала їх і зрозуміла, що це справді не та рідина, що минулого разу. Вона була набагато смачнішою. Від неї, в прямому значенні цього слова, паморочилось в голові. А ще я відчула легеньке поколювання на моїх зап’ястках. Відтак, я побачила, що рани від кайданів затягувались.
Зарухавши рукою, я здивувалася. На ній не було й сліду.
– Продовжимо, – відставивши келих, сказала вона.
Я гірко зітхнула. Чому так мало? Блін!
– І так! – тримаючи в одній руці келих, а в іншій – ніж, вона говорила далі. – Які стосунки між тобою та Лелієм?
«О, Боже! Що за дебільні запитання? Вона так про кожного, кого я знаю, буде розпитувати?»
– Якщо буде потрібно – розпитуватиму!
«Чорт! Необхідно й думки тримати під контролем!»
Здається, її забавляли ці мої суперечки із собою. І це було зрозуміло з її хитрої посмішки.
– Він мені подобався, – чесно відповіла я.
Якби я не відштовхувала від себе ці думки, але це правда. І навіть не через те, що я відчувала блаженний кайф, коли брала його енергію. Він подобався мені, як людина (в його випадку – як демон). Його поведінка свідчила про те, що він цілком хоче догодити мені. Згадати б лише ту прекрасну салатову сукню шістдесятих років! Демон зрозумів, що мені не сподобалась обстановка, в якій я щоразу опинялася. Тому він просто-напросто змінив її, наперед довідавшись, що саме я люблю. Це вразило мене і приємно здивувало... Такий маленький знак уваги, але саме цим він і «підкупив» мене.
– А ти йому?
Клон перебила мої спогади і я почула, що її голос бринів ненавистю. Так, звісно, вона розуміла, про що я думаю. І це були для неї не найприємніші відчуття, які тільки й можна переживати.
Я цей момент я хотіла сказати:
«Звідки ти взяла, що я йому подобаюся? Звичайно ж, ні! Він любить тільки тебе і т. д.», але ніж у її руці виблискував всіма відтінками сірого, тому я сказала відверто:
– Думаю, я також йому подобалася.
Я уважно спостерігала за її реакцією. Вона сиділа спокійно, як і хвилину тому. Але розслаблятися було ще рано. Зважаючи на її нестійку психіку. У будь-яку мить від неї можна було очікувати чого завгодно. Наприклад, шматувати моє обличчя. Що вона і незадовго й зробила.
Швидко звівшись на ноги, вона підбігла і схопила мене за волосся. Я заплющила очі, бо знала, що мене чекає, але замість пекельного болю я почула:
– Правильна відповідь!
Вона раптом шарпнула мене вперед, нагадавши, що потрібно зробити ковток. Я не збиралася втрачати цієї нагоди, тому повторювати їй не довелося. Одним ковтком я намагалась відпити якнайбільше. І, здається, мені вдалося! Не так багато, звичайно ж, але більше кількох крапель. Це було зрозуміло з того, як почали затягуватися мої рани на обличчі.
Хоча моя відповідь і не сподобалася їй, але я була чесною. І вона це оцінила.
«Може, вона і не така пришелепкувата, якою здається на перший погляд?» – подумала я.
Вона гірко й водночас трохи сумовито всміхнулась від моїх думок. Я відчула прилив сил. І це дало мені змогу піднятися з колін. Обпершись спиною до стіни, я стала майже прямо.
«Ще одна правильна відповідь – і я почну танцювати», – втішала я себе.
Але насправді мені було зовсім не до жартів.
І раптом мені захотілось запитати таке:  
– Чому я мала померти? – це питання давно визріло в мені і цікавило ще відтоді, відколи Лелій розповів мені правду про аварію 10 травня. Брррр, по спині пробігли мурашки від однієї згадки про ту дивну розмову, коли демон шокував мене: «Ти повинна була померти, але ти вирвалася з самого пекла».
Однак це питання досі ніяк не могло матеріалізуватися через те, що вона весь час різала моє обличчя.
Моє запитання відверто здивувало її.
– О’кей! – відірвавшись від своїх роздумів, сказала вона. – Тоді тобі доведеться послухати одну цікаву історію від початку до кінця.
Це прозвучало так безневинно, наче ми зібралися провести одну приємну публічну розмову. Проте я прекрасно розуміла, що вибору я (як завжди!) не мала. І якщо я, нарешті, хочу дізнатися всю правду (правду, яку вони з Лелієм старанно приховували від мене!), мені потрібно уважно вислухати її.
Зрозумівши мій намір, вона схвально похитала головою і присіла на ліжко. Келих і ніж вона відставила, даючи зрозуміти, що «вікторина» на деякий час призупиняється. Надіюся – назавжди.
– А почалося все в 1999, – урочисто почала вона, ніби ведучий перед відкриттям концерту.
«О Боже, мене ще й на світі не було!», – жахнулася я.
– Я розповім тобі історію про те, як я продала душу дияволу. Лелієвому другу – Азазелю.
«А це вже цікаво!», – подумала я і, здається, помітила на її обличчі непогамований ентузіазм. Як і в мене.
– А саме – про двох подружок, Катерину та Вікторію, – останнє ім’я вона промовила з неприхованою відразою. – А ще про Олександра – гострого кута у цьому «любовному трикутнику», – згадавши це ім’я, вона гірко зітхнула. І я зрозуміла: «Вона щиро кохала його, але він вибрав її подружку!». – І ти абсолютно права!
Від її раптової похвали мені стало ніяково.
–Так! Він віддав перевагу моїй найкращій подрузі. А саме – Лозинській Вікторії.