53.

– Будь ласка, – прохрипіла я.
Все, що мені залишалося, то це молити, щоб вона спинила цей пекельний біль. Вона уже декілька годин знущалася з мене. Спочатку маленьким гострим лезом клон проводила по моєму обличчі, вимальовуючи незрозумілі узори. Тоді взяла більший ніж і перейшла до шиї. Ковзнула вздовж неї і кров полилася рікою. А для кращого ефекту вона силою думки розігрівала метал, який не тільки розрізав шкіру, а ще й обпікав вогнем. Водночас щоразу зупиняючи кровотечу, щоб безупину продовжувати мою агонію.
Спочатку я кричала так, що навіть мені самій закладало у вухах. Але зараз я і на це була вже не здатна. Все, що злітало з моїх вуст, було глухим хрипінням. Обезсилена, я мала тільки одне бажання – померти. З кожною хвилиною моє тіло обм’якало, а думки туманилися. Я заплющилась і відчула невагомість. Здається, я і справді помираю. Це тішило і водночас бентежило.
– Що ти хочеш? – десь далеко я почула її голос.
– Померти, – не кривлячи душею, шептала я.
Вона вхопила мене за волосся і шарпнула до себе. Це змусило мене відкрити очі. Повіки напухли від безупинного плачу. Я не могла чітко побачити її обличчя, але було зрозуміло, що просто моєї смерті їй замало.
– Звичайно ж, замало, – прошипіла вона, відпустивши мене.
Я звалилася на коліна, бо була не в змозі стояти на ногах. Ланцюги боляче вгризалися в мої зап’ястки. Відтак, вони прорізали мої вени і кров заструменіла по руках. І тут я відчула приємний аромат. Я швидко розплющила очі, простеживши за джерелом запаху. Перед самим моїм обличчям я побачила келих такої ж червоної рідини, як і минулого разу.
– Вип’єм? – запитала вона.
Крива усмішка промайнула її обличчям, коли вона прочитала мої думки, в яких я викрикнула: «Так! Так! Звичайно!».
Нарешті довгоочікуваний спокій. Коли я перебувала в цій темряві, я думала, що нічого гіршого не може бути. Тоді я віддавала перевагу тортурам, тільки не порожнечі та темряві. Зараз я гірко про це пожаліла. І ось, нарешті, вона пропонує мені те, чого я бажаю понад усе.
– Чудово! – продовжувала вона, не чекаючи моєї відповіді.
На моєму обличчі можна було краще від будь-яких слів прочитати мій стан. Клониха поставила келих на стіл, який щойно з’явився переді мною. Він був просто перед моїм обличчям, що давало змогу насолоджуватися його ароматом. Цей запах пестив і водночас катував мої рецептори.
– А поки що поговоримо!
Відірвавши свій погляд від найбажанішого напою у моєму житті, я запитально подивилася на неї.
– Чому ти так дивишся? – закинувши ногу на ногу, вона присіла на кам’яне ліжко. – Мені нудно!
– І що? – я намагалася сказати це зневажливо, але вийшло нікчемно.
– З тобою не цікаво. Ти тільки кричиш.
Закінчена­­ сука. А що ще залишається робити, коли тебе ріжуть ножами, припалюючи кровоточиві рани розпаленим залізом.
– Про що поговоримо? – запитала я.
І навіть не тому, що мені було цікаво чи хотілося порозмовляти з нею. Я подумала, що коли вона буде говорити, то не буде знущатися наді мною. Також це приблизить мене до такої бажаної порожнечі та невідомості.
– Розумничка...,– протягнула вона, прицмокнувши. – Розкажи мені про Женю.
«Тільки не це!»
До того ж, що вона замінила мене в моєму житті, а ще й хотіла якнайкраще зіграти свою роль. Дізнатися про нього все те, що сама не знає. Мені хотілося просто плюнути їй в обличчя, але навіщо? Що це змінить для мене? Він – там, а я – тут. І зараз мені потрібно просто зіграти в її ігри, щоб отримати бажане. Тим більше, я ніколи не повернуся у звичайний світ, тому приховувати будь-що було безглуздо.
– Він мій друг, – переборюючи біль, почала я.
– Щось мені так не здається! – фиркала вона, пильно вдивляючись в моє обличчя і сподіваючись розпізнати брехню.
– Він мій найкращий друг, – виправивши саму себе, продовжила далі. – Я його дуже люблю за те, що він завжди дбає про мене.
Я замовкла, згадавши ті часи. Коли ми вперше побачили один одного. Як познайомилися. Як пішли на каву. Як він відправив мене додому відпочивати, а сам взявся вирішувати організаційні питання з гуртожитком. Сльози накочувалися на очі, але я намагалася стримувати їх. Плакати від катувань – це одне, а від приємних спогадів, виказуючи у собі сопливе дівчисько, – зовсім інше.
– Значить турбувався про тебе? – зашипіла вона.
– Я так бачу всі піклуються і здмухують пилинки з бідної Веронічки. Женя трясеться біля тебе, як біля розбитого яйця. Лелій тільки те й робить, що розповідає про твої надзвичайні здібності. 
Навіть Максим, від якого я ніколи такого не очікувала, також хвилюється за тебе.
Я уже хотіла заперечити. Сказати, що про Максима вона, мовляв, перегнула, але тут звернула свою увагу зовсім на інше ім’я.
– Ти знаєш Лелія?
Вона здивовано підвела брови, ніби я уже давно повинна була про це здогадатися.
– Звичайно!  – прокричала вона. – Ти навіть не уявляєш, як близько я його знала.
– Ну, звичайно ж, до твоєї появи, погань. Ми були ідеальною парою. Він любив мене. Але тут з’явився незвичайний феномен – Вероніка.  Ненавиджу тебе. Наші стосунки пішли коту під хвіст, відколи ти вперше припхалася до нас.
Мені запаморочилось у голові. В ній просто-на просто не могла вміститися така кількість інформації. Коханка Лелія мстить мені. Але в чому ж я винна!? Він сам витягував мене. Сам хотів зустрітися зі мною. І сам не заперечував щодо витягування енергетики, хоча знав про наслідки вже від першого разу.
–Я не бачилася з ним уже дуже давно, – чесно зізналася я.
Відколи я потрапила в лапи цієї соціопатки, я втратила будь-який зв’язок з Лелієм. І досі не можу зрозуміти чому?
– Так! Я знаю. Він також не буде тебе шукати.
– Чому?
– Тому що ти стала йому нецікавою. До того ж, ти витягувала з нього всі соки, від чого він ледь приходив до тями. 
Вона підійшла впритул і схопила мене за підборіддя. Стиснувши горло в своїй «мертвій демонській хватці», вона притягнула мене до себе.
– Думаєш, приємно дивитися, як чоловік, якого ти любиш, відрубується. Та коли ледь приходить до тями, одразу ж запитує про Веронічку. Чи з нею все нормально? А тоді у всі інші дні тільки те й робить, що всім розповідає про це диво.
Не відпускаючи мого горла, вона злісно подивилася в мої очі. Мені забракло повітря, перед очима поплили білі кола. Може, і не доведеться відповідати? Але запитання, до якого раптом додумалась, не могло не прозвучати.
– І ти хочеш сказати, що після такого його фанатизму, він не буде мене шукати? – прохрипіла я.
Її обличчя насмішкувато перекривилося гнівом. Вона обернулася зі швидкістю комети і щось узяла зі столу. Вмить моя щока відчула тепло. І, здається, оте «щось» – це ніж. А ще, здається, він був один із тих найбільших, які вона ще не використовувала. Ну ось… Дивно, але я закричала. Біль був нестерпним. По щоці розтікалася тепла рідина і я була на межі божевілля. Цікаво, яку кількість фізичного болю людина може витримати?
– Ні! Він не стане тебе шукати. Будь в цьому впевнена, – сухо відповіла вона, прикладаючи розпечений ніж до моєї щоки.
Я знову закричала. Кров наситилась адреналіном і я змогла поставити ще одне запитання:
– То це все через нього? – шептала я, витираючи кров зі щоки до своєї курточки.
– Здебільшого, так!
– Є ще якісь чоловіки, яких я відбила у тебе?
Не знаю звідки, але я відчула приплив сили.
– Не так багато, – спокійно відповіла вона, повернувшись до попередньої манери розмови.
– Але все ж таки були?
Передусім я була здивована, що взагалі відбивала у когось хлопця. Адже я ще ні з ким ніколи не зустрічалася. А тут такі заявочки.
– Звичайно, є!
– Ну і? – запитувала я, нездужуючи уточнити, що саме я хочу почути. Думаю, вона мене зрозуміла.
– Почнемо з Жені.
Я простогнала, опустивши плечі, і налаштувавшись слухати її жалісливі історії. Слава Богу, в мене було не так і багато хлопців. Тобто майже жодного.
Але хто її знає. Може, я у школі за партою сиділа з її колишнім пасією.
– Коли я вперше його побачила, то відчула, що він особливий. Він постійно ходив сам і я довго спостерігала за ним. Він ні з ким не спілкувався. Завжди такий діловий і зайнятий, він не витрачав часу на непотрібні розмови та знайомства. Навіть коли ходив до музею чи театру, навіть до кав’ярні – скрізь сам. Інколи з хлопцями, але  ніколи з дівчатами. І от настав той проклятий день. Він познайомився із надзвичайною Веронікою – і все змінилося. Це мене так шокувало, що я ніяк не могла повірити цьому. Багато місяців він уникав дівчат, які, до речі, так і липнули до нього. А тут БАЦ! Він стає таким уважним і турботливим.
– Чому? – останнє слово вона прокричала, чим дала, мовляв, знати, що це не частина історії, а конкретно адресоване мені запитання.
Увесь цей час я дивилася на червоний келих і думала, що мені потрібно просто перечекати її скиглення. Але коли я зрозуміла, що вона зупинилася і напружено вдивляється в моє обличчя, я швидко відвела очі.
– А? – перепитала я, адже до цього я слухала її якось неуважно.
– Чому так? Чому саме ти?
– Не знаю, – чесно, зізналася я.
Я і справді не знала відповіді на ці запитання. Сама частенько ставила їх собі. З першого дня я відчула це піклування. А коли знепритомніла, в нього мало інфаркт не трапився. Однак тільки отямилась, він мало сам не знепритомнів від радості. Так! Погоджуюсь! Це була якась підозріла поведінка стосовно людини, яку ти знаєш менше тижня.
– А я знаю…, – прошипіла вона, бризкаючи отрутою. – Просто ти підступна сука.
..«Чому? Цікаво, чому я така підступна!? Тому що подружилася із Женькою?»
Прочитавши мої думки, вона зневажливо відповіла:
– А тому, що ти – суцільна проблема. Проблема, яка мала вирішитися, минулого року.
« Ні, ні, ні!», – одержимо повторювала я. – «Тільки не 10 травня!»
– О, так, так! Саме 10 травня! Лелій уже просвітлив тебе, – урочисто оголосила вона. – Цей день мав стати фатальним. І всі проблеми повинні були вирішитися.
«Якого чорта вона ліпить?». Що повинно було вирішитися?!..
– От і я думаю, який чорт допустив таку грубу помилку в моєму контракті!?
– У якому контракті? – видухнула я, не в змозі уточнити.
– У моєму, звичайно ж!
Невже це той самий контракт, у якому вона уклала угоду на вічне служіння пеклу?
– Ах, ти ж моя розумничка! Так воно і є.
Сказати, що це мене шокувало, – не сказати нічого.
– Але ж Лелій в курсі.
Вона здивовано підвела брови:
– Звичайно ж!
Як я зрозуміла, це її дуже турбує. Вона щось приховує від нього. За словами демона, він намагався вияснити, в чому причина повернення моєї душі.  «І вияснив все ж таки! Наволоч! А мені співав зовсім іншої пісеньки!»
Але зараз на першому місці було зовсім інше запитання: «Невже вона продала душу лише для того, щоб я загинула в автокатастрофі?». Це шокувало мене аж так, що я втратила дар мови. Тому я просто дивилася на неї здивовано.
– Уууу…цікаво? – протягнула вона.
Звичайно ж, мені було цікаво. Не кожного ж дня люди продають свої душі для того, щоб ти загинула. Тому я відповіла чесно не покрививши душею:
– Так.
Здається, моя відповідь задовільнила її. Чи, може, її реакція була такою, бо вона хотіла виговорити мені все, що про мене думає!?
Не сперечаюся, коли ти відважуєшся на такий відчайдушний крок (я сказала б на нейбезглуздіший, який тільки можна придумати!), хочеться, щоб умови контракту були виконані ідеально. Тому я вирішила все ж таки поговорити з нею.
– Чудово! – піднявшись, моя клониха підійшла до стола, на якому лежали ножі. Моє серце почало шалено стукотіти.
 «Ні! Тільки не це!», – подумки закричала я.
Натомість вона лише єхидно посміхнулася.
«Чортова сука!»
 Коли я погодилася порозмовляти з нею, то заспокоїлася, бо думала, що дві справи одночасно вона не зможе робити. Чортові демони! Невже я помилилася!?..