52

...«Чому?».
Минули хвилини, якщо не години. Все та ж порожнеча. Я не відчувала нічого. Здається, я навіть себе не відчувала. Про фізичні відчуття взагалі не йдеться. Я не відчувала душі, думок, емоцій, переживань. Абсолютно нічого! Я розуміла, що зараз відбувається і що мене утримують в якомусь підвалі з надзвичайно сухим повітрям, що було підозріло-дивним. Усвідомлювала, що мене катують, знущаються і що це якась істота з потойбіччя, яка ненавидить мене до самих кісток. А ось, що я знала на сто відсотків, то це те, що мені не вибратися звідси. Ніхто мене не буде шукати. Женя думає, що зі мною все нормально, просто деякі зміни в характері та поведінці. (З дівчатами таке буває, мовляв!). Настя в лікарні. І, здається, має нервовий зрив від того, що їй довелося пережити. Тому їй і справді не до моїх внутрішніх змін. Щодо Максима - я взагалі мовчу. Якщо він і щось помітить, то не думаю, що йому це важливо. Остання наша зустріч була, м’яко кажучи, не з дуже веселим happy-and-ом. І взагалі не факт, чи він ще приходитиме до нас. У них із Настею ніби вільні стосунки і все таке. Чорт, як же я жалкую, що посварилася з ним! Можливо, якби я не запсихувала і не пішла зі стадіону, цього не сталося б. Максим декілька разів попереджав мене не ходити самій ночами. Тим паче, після всіх цих випадків із вбитими порізаними дівчатами. І дурню було б зрозуміло, що поблизу вештається маніяк (поправочка – маніячка!), тільки, як бачите, не мені.
Оце я – ідіотка!
Хто ще може помітити моє зникнення або неприродню поведінку, то це хіба моя мама. Щодо Лізи, я не була б такою впевненою, але мама зовсім інша справа. Мама відчуває серцем, що з її дитиною. Надіюся - вона відчує. Але що тоді? Що вона зможе зробити? Якщо вона щось і запідозрить, то попробує поговорити зі мною (тобто з тією закінченою сукою, загалом незрозуміло з ким). Та, найочевидніше, вона спише все на гормони, закоханість або ще на якусь дурню. Тільки не на те, що я – це не я. І вона так і не зрозуміє, що її доньку прикували ланцюгами в якомусь невідомому підвалі і ні за що катують!
Проминали години, але нічого не змінювалося. Можливо, я іронізую, але, здається, проходили навіть дні. Я обдумала все, що тільки могла. Розглянула всі можливі варіанти для втечі. Але нічого суттєвого.
Також, я підготувала запитання, які поставлю цій збоченці, коли вона мене витягне звідси. До того ж, я продумала всі ймовірні її відповіді на мої запитання. А тоді склала нові запитання, щоб вона не змогла викрутитися. А що мені ще залишалося? Тільки думати! Дійшло до того, що я уявляла, як вириваюся на волю. Як всі будуть шоковані і не розумітимуть, чому таке взагалі могло статися. Які я буду говорити слова? Що я скажу Жені, Максиму, Насті? А може, коли я їх побачу знову, мені просто захочеться обійняти всіх і відчути себе у безпеці. Здається, зараз я навіть готова кинутися в обійми Максима. Хоча він був і скіпкою в дупі, але зараз мені катастрофічно не вистачало спілкування. Пройшло багато часу. Але певно не знаю: багато чи мало!? Та, зрештою, і приблизно навіть сказити не можу. Просто відчуваю, що дуже- дуже багато.
Чорт! Це навіть гірше від катувань. Під час них я хоча б відчувала себе людиною. Живою людиною.  Я відчувала своє тіло і проявляла емоції. А тут я навіть істотою назвати себе не можу. Як це дико не прозвучало б, але зараз я із задоволенням повернулася б до попередніх катувань, знущань та образ. Нехай це боляче й нестерпно, але як-не-як – живе спілкування і фізичний контакт! Божевілля, але це правда! Здається, я потрохи починаю втрачати здоровий глузд.
Темрява, темрява і знову вона. Пройшло ще декілька годин, а, може, і днів, і я вже була готова абсолютно на все! Аби тільки вирватися з цієї темної невідомості. Боюся, що коли я повернуся до реальності, то Вероніка Лозинська перетвориться на сімдесятилітню бабцю Вероніку. Чорт, не так мені хотілося зустріти свою золоту осінь.
І тут сталося диво. Диво, якого я і не чекала. В обличчя (так мені здалося) вдарило яскраве світло. Таке яскраве, що я відчула нестерпний біль, біль, що обпікав і від якого голова розколювалася на тисячу кусочків. Біль, який приніс мені муку й насолоду водночас. І я відчула себе живою. Ну, принаймні, поки що.
– Привіт, киця! Скучала? – десь далеко я почула приємний голос. Так-так, вам не почулося, саме приємний. А що ви хотіли, зараз і мукання корови пестило б мій слух. Цікаво, як багато часу минуло?
–За корову відповіси пізніше! – сказала вона. – А ось часу пройшло дуже і дуже багато.
Я ще не перенеслася у своє тіло, тому побачити її поки що не могла. Та коли картина просвітлилася, переді мною стояв той самий силует.
Мій силует і моє тіло. Коли очі остаточно звикли до світла, я побачила, що знаходжуся в тій самій підвальній кімнаті. Єдине, що змінилося, то це те, що я більше не лежала. Здається, я стояла на ногах (якщо так можна сказати?), Я була прикована за руки до стелі. Моє тіло ослаблене звисало, не в змозі триматися на ногах.  Через хвилину, коли я повністю отямилась, випрямилася і оперлася спиною до кам’яної стіни, переборовши втому і слабкість, я запитала:
–Як багато?
Мій голос прозвучав неприродньо хрипло.
–Місяць! – сказала вона, присівши на кам’яне ліжко, де я раніше лежала.
Я витріщила очі, не маючи снаги запитати її ще раз.
«А може мені почулося?» – обережно подумала про себе.
–Ні-ні! Не почулося, – жваво відповіла вона. – Відтоді, як я тебе вирубила, справді пройшов місяць.
Я продовжувала мовчати, обдумуючи її слова. «Місяць! Пройшов місяць. Місяць – це дуже багато.»
–Це ніщо порівняно з тим, як довго тобі ще доведеться тут стовбичити, – обірвавши мої роздуми, сказала вона.
Я була виснажена фізично і морально. А цими словами вона вбила мене психологічно. Надія на те, що мене будуть шукати, розбилася на мільйон шматочків. Якщо за місяць ніхто нічого не запідозрив, то це вже все. Все пропало. Я подивилася на Вероніку, яка сиділа навпроти мене і зрозуміла, що вона замінила мене в моєму ж житті. А я до смерті залишатимусь тут.  І найстрашніше те, що мене ніхто не буде шукати. А навіщо? Я ж на місці!
 «Чортова сука, Вероніка-клон!» – подумки простогнала я, не в змозі сказати це в голос.
А навіщо? Вона і так почує. Заглянувши їй просто в очі, я спробувала передати їй усю ту ненависть і відразу, яку я до неї відчуваю. За що? Чому вона зі мною так чинить? І хто вона? Хто дуже хоче зайняти моє місце? Хто заздрить мені аж до такого ступеня? На ці питання я не мала відповідей. Вона, звичайно, знала, але зараз тільки дивилася на мене та єхидно усміхалася, не збираючись нічого пояснювати.
–Смачного! – театрально викрикнула вона.
Від цього її несподіваного вереску я підстрибнула на місці. Переді мною виник високий стіл, а на ньому стояла горнятко води, шматок хліба і тарілка з невідомо-чим.
 «Якісь помиї для корови», – думала я, придивляючись.
–В яблучко. Я ж обіцяла розплатитися за корову, – ликуючи, відповідала вона.
–Пішла ти! – огризнулася я.
Як-не-як, але все-таки тут є хліб із водою. Будемо вважати, що в мене почався піст. Суворий піст!
Я відкусила шматочок хліба. Ніби нічого особливого, але після місяця голодування навіть хліб здався мені бенкетним частуванням. Ретельно прожовувавши кожен шмат, через хвилину я випили води і закінчила свою трапезу.
Весь цей час клониха спостерігала за мною.
–Ну як? – криво посміхнувшись, запитала вона.
–Нічого смачнішого в житті не їла, – іронічно відповіла я.
І, до речі, майже не збрехала.
–Ну, якщо так, тоді зробимо це традицією, – сказала вона і змахнула рукою, так що все зі столу вмить зникло. Натомість з’явилися,  – що б ви подумали?.. Правильно. Ножі! Багато різних ножів. Чорт, а я вже почала радіти живому спілкування. А ось тобі і фізичний контакт!
«Збоченка!»
–Уууу, мала. Ти навіть не уявляєш яка?!
По шкірі пробіг мороз. Що вона збирається робити?
–Навіщо це тобі? – задихаючись від хвилювання, запитувала я.
Мої долоні спітніли, а ноги почали труситися. Дивлячись, як вона підготовляє інструменти, розкладаючи їх від найбільшого до найменшого. При цьому беручи кожен із них, вона протирала їх спиртом. Це було зрозуміло за запахом.
«Естетка хренова»
–Ти думаєш, що я хвилююся за тебе? Чорта з два! Просто саме приготування дає мені втіху.
–Та тобі, як я бачу, все до вподоби!
Вона здивовано підвела брови:
–А як по-іншому? Жити й не отримувати насолоди?
–Я також хочу! – відчайдушно випалила я.
–А ти спробуй! – ухмиляючись, говорила вона, – може, й тобі вдасться спіймати кайф.
Я не хотіла благати її. Але коли побачила найбільший кинджал, який вона протирала і акуратно ставила до всіх інших, я уявила, що вона може ним зробити. Уява розгулялася так, що слова самі зірвалися з уст.
–Будь ласка, не треба, – молила я.
– «Будь ласка» тут не допоможе, – спокійно відповідала вона, не відволікаючись від роботи.
–Скажи, що допоможе, я все зроблю!
Задумавшись, її погляд завмер і вона подивилася в нікуди.
Але за мить знову сфокусувався на мені і легенька посмішка ковзнула її устами.
–Тобі нема що запропонувати! – беземоційно говорила вона, беручи найменшу бритву.