50.

Створивши келих із мартіні, я почала гадати собі, хто може бути ця наволоч. І взагалі, що сталося після того, як я, посперечавшись із Максимом, намагалася зв’язатися з Лелієм. Здається, мені це не вдалося. Чому?.. (Про це подумаю, коли виберуся звідси…). Після того я дуже розізлилася і… І що далі? Мабуть, я пішла прогулятися.
 «Угу….. справді», – муркнула я, відпивши ще один ковток.
Тоді я когось зустріла і дуже з ним посварилася. Ну, і хто це? Так-так! Я напружила кожну клітину свого мозку, сподіваючись на диво… Оо! Бінго! Так!
«Максим!»
Так, це був він. Я застукала його, коли він гуляв із дівчиною. Посварившись з ним (знову!), я пішла зі стадіону.
А потім на мене напали.
Невже це був він? Чи міг Максим піти на таке, тільки щоб Настя ні про що не дізналася? Але він відверто сказав: йому байдуже, що вона про нього думає. За його словами, вони не зустрічалися і в нього своє життя. Тому (теоретично!) Максим відпадає. Теоретично! Надто дивно він поводиться, щоб взагалі викреслювати його зі списку підозрюваних.
..Здається, на ньому весь список і закінчується!
А тепер можемо обсудити цю суку. Когось вона мені нагадує? Навіть не просто нагадує, бо я добре знаю, хто це! Але хто?.. Як таке може бути!? Я знаю її,  пам’ятаю у своїх спогадах, але не можу сказати нічого про неї. Чортівщина якась!..  І раптом з цим словом у моїй голові щось клацнуло.
«Віталька……», – простогнала я.
Він вживав це слово, коли ми були в Насті. Розмовляли ми про те, хто міг би на неї напасти і так жорстоко познущатися? Йшла мова про медсестру, яка бачила відвідувача, але навіть статі згадати не могла. Ми ще тоді дуже здивувалися, але тепер я розумію її. Може, якщо я побачу обличчя моєї загадкової знайомої, то зрозумію, хто це!?.. Але зараз нічого сказати не можу. Я майже впевнена, що це одна і та сама людина (нелюд – я сказала б!).
Отже, тепер потрібно придумати, як вибратися звідси. До Лелія я чомусь дотягнутися не можу. Натомість можу переміститися в рай. Дивна зміна! На це повинна бути якась поважна причина. Але постає питання – яка?.. На таку кількість запитань бракувало відповідей! Із цим я розберуся пізніше, коли буду спати. Куди б я не потрапила, попрошу там допомогу. Як-не-як, Женя також повинен помітити моє зникнення. Не думаю, що він аж так захопиться Юлькою, що забуде про мене. Цікаво, котра зараз година і чи настав уже новий день? Якщо так, то моя відсутність має впадати в очі.
Ще одне питання, яке потрібно добряче обдумати – як мені поводитися зараз? Коли прийде ця курка, мені потрібно вдавати, що я весь цей час корчилася у страшних муках. Потрібно раптово опустити завісу і переключитися. Знаю, буде боляче – а що робити? М-да!..
Минула ще година – і лижники вже набридли. Роздумуючи на тим, кого краще прилаштувати на їхнє місце, я почула, як клацнув дверний замок.
 «Чорт, чому так швидко?»  – простогнала я, розуміючи, що пора.
Відпустила свої емоції і відчуття у вільне плавання і… на мене знову хвилею налетів увесь той біль, який я стримувала. Зізнаюся, відчуття не для слабонервних. Якщо я була би якоюсь шмаркачкою (як висловилася вона), я не витримала б і половини всього цього. Коли двері відчинилися, я очікувала, що вона знову залишатиметься у тіні. Але я помилилася! Спалахнуло таке яскраве світло, що я мимоволі подумала, що знову в раю. Але ні, я була на місці. Сяйво сліпило і я злякалась, що вже не зможу ніколи бачити. Але ні. Поступово очі звикли і я побачила, хто являється мені у подобі нічного жаху. Та коли її обличчя прояснилося, я не повірила своїм очам. Моїм безкінечним нічним жахом виявилася … Вероніка Лозинська!