49.

– Привіт, киця! Виспалася?
Голос цієї суки вирвав мене в реальність. У жорстоку реальність, я сказала б! Адже я знову відчула біль. До речі, він не зменшився. Та ж сама темрява і запах, від якого голова боліла ще сильніше. Я намагалася ворухнути рукою, але зрозуміла, як вона надійно закріплена. Мої руки і ноги були розведені, як і раніше: «Але чому?..»
–Тому що так цікавіше! – розсміялася вона.
–Хто ти? – закричала я, від чого голова почала боліти ще дужче.
–Все, що тобі потрібно знати, це те, що я твій нічний, безкінечний жах.
«О Боже! Як драматично!»  – подумала я.
–Х-ха! – фиркнула вона. – На нього також можеш не розраховувати.
–А щодо драматичності ти права! – сказала ця пришелепкувата і я почула, як вона обійшла мене і зараз стала в узголів’ї.
–Ну як, повеселимося? – весело запитала вона і від її слів мене аж холодний піт пройняв.
Не встигла я що-небудь запитати, як відчула холодок, який пробіг по моїй шиї.
–Що за..? – закричала я.
Більше я не змогла промовити ні слова, адже крига починала обпікати мою шкіру. Спочатку я відчула, як завмирає права частина, тоді – ліва. Горло затерпло. Крижаний холод паралізував усі відчуття. Я подумки почала молитися, щоб це припинилося. Молитва допомогла. Все кардинально змінилося – пекельним жаром.
Я голосно закричала, не витримуючи такого болю, але з мого рота не вирвалося жодного звуку.
–Супер! – урочисто заявила вона. – Не вистачало ще, щоб ти людей перелякала.
..«Сука», – подумала я, сподіваючись, що вона почує мене.
–В яблучко! 
І тут вогонь знову змінився кригою. Чорт, ці відчуття нестерпні. Коли ти пекельний жар – ти безмежно хочеш відчути холод. І раптом, за твоїм проханням, жар змінюється кригою. І так далі. Такий собі «контрастний душ» у збоченому виконанні.
– «Що ти робиш?» – подумки запитала я, коли моя шкіра адаптувалася до різких змін температури.
–Я – нічого. Це все ти!
..«Ти хвора, закінчена сука!» – кричала я, ігноруючи біль.
–Ой, можна подумати, що я образилася. Твій стан залежить від твоєї підсвідомості.
–Що? – запитала я уголос.
 Якби я зараз не бісилася і не хотіла вбити її, однак мала надію, що вона скаже щось корисне для мене.
–Від тебе тут мало залежить. Але все ж таки сильні духом люди можуть контролювати це, – сказала вона. – Проте ти не напружуйся. Таким шмаркачкам – це не світить.
–Сука! – прошипіла я.
–Я вже це чула, – розсміялася вона. – Розслабся й отримуй задоволення. Адже це тільки розминка. І через день-другий ти благатимеш   повернутися до попередніх тортур, – вона перевела подих.
І я почула, як зацокали її каблуки по кам’яній підлозі. Я зрозуміла, що вона  попрямувала в інший бік кімнати. Раптом заскрипіли двері і в кімнату пробився маленький промінчик. Це дало мені змогу розгледіти її силует: маленький та мініатюрний. А ось, що точно вдалося роздивитися, то це її біле волосся.
–У мене є справи, тому я залишаю тебе. А ти за цей час можеш придумати щось оригінальніше, ніж «сука», – сказала вона, а тоді додала, – Якщо мозок не сплавиться від болю, звичайно ж.
Двері зачинилися і я опинилася на самоті. Все, що мені залишалося – це терпіти  ці дивні відчуття. Біль ставав все нестерпнішим, чим більше я концентрувалася на ньому. Я не могла думати ні про що інше. Так проходили хвилини, а може, й години. Не можу сказати певно. Вся моя увага звузилася до цих тортурних відчуттів. Аж раптом у моїй голові прозвучали слова цієї збоченої стерви.
«Твій стан залежить від твоєї підсвідомості…»
Пересилюючи пекельне полум’я, яке в цю мить охоплювало мене, я намагалась проаналізувати ці слова.
«Залежить він підсвідомості…».
 Не знаю чому, але мені згадалися також інші слова: «Забравши твій страх, я змінив твоє бачення».
 У мене виникла ідея.
«Отже, все залежить від підсвідомості».
Не звертаючи увагу на лід, який щойно змінив вогонь, я уявляла свою рідну кімнату. Це було важко зробити, але я щосили напружувалась, згадуючи кожну деталь: розташування ліжка, стола, мольберта. Я відчула запахи фарб і кави. Саме на запахах я сконцентрувалася найбільше. Адже це те, що супроводжувало мене останні роки цілодобово. Біль продовжував охоплювати тіло, але вже значно слабше.
 «Допомагає!» – подумки викрикнула я, по-новому взявшись за цю ідею. КАВА! Я навіть відчула її смак, аромат, як вона обпікає мої губи й залишає гіркий присмак у роті. Я відчула всі ті кайфові моменти. Також я згадала себе, коли я обхоплювала горнятко руками і гріла ним свої долоні. І мені це вдавалося! Моя підсвідомість сконцентрувалася саме на цих відчуттях і майже забула про біль. Тоді я вирішила додати ще дещо. Я уявила себе в горах. Як малюю пейзаж. Переді мною стоїть мольберт, а в руці я тримаю палітру. Запахи олійних фарб і чистого гірського повітря огортають мене зусібіч. І, звичайно ж, кава! Вона тут, поруч зі мною, і її аромат бере гору над усіма іншими. Я так чітко уявила собі все це, що й справді моя підсвідомість перемістилася туди. Я створила власний світ.
Подібно тому, як це вмів робити Лелій.
Минуло трохи часу. Не впевнена, але, за моїми гірськими відпочинками – близько двох годин. І мені набридло просто сидіти перед мольбертом, тому я вирішила додати спів пташок. Але коли і цього виявилося замало, то відразу біля мене задзюркотів струмочок.
Час спливав – ще через годину я сиділа, оточена пташками. З одного боку джерело витікало, а з іншого – мерехтів водоспад. Також мої гори виросли і вирізьбились сніговими вершечками. А коли взагалі стало дуже сумно, то просто з однієї із гір почали спускатися лижники. Насолоджуючись видовищем, яке розважало мене, я забувала про все на світі. Створивши всій особистий рай, я насолоджувалася життям.
« І так!» – сказала я, відкинувшись на своєму великому оксамитовому дивані.
«А тепер можна й подумати…».