47.

Сон! Ця перспектива тішила мене.
Я відчула, як моє тіло (чи, може, душа) відірвалося і летіло в конкретному напрямку. Радість переповнила мене. Нарешті! Лелій! Я зможу розповісти йому, що зі мною сталося. Можливо, він навіть допоможе мені. Принаймні, я на це дуже надіюся. 
Все відбувалося за звичною схемою.
Але я відчула деякі відмінності.
 Світло.
Раніше був лише легенький вітерець. А сьогодні – світло. Також замість вітру і  мурашок по тілу, до яких я звикла, я відчула тепло. Воно виявилося маленькою вогняною кулькою у моїх грудях, яка щосекунди збільшувалася. Росла до того часу, аж доки її тепло не досягнуло кінчиків моїх пальців. Тоді вона раптом знову зменшилася до своїх розмірів. Світло згасло і я відчула останній сильний поштовх, який закинув мене в потойбіччя.  Картина ще не зовсім просвітлилася, але було зрозуміло, що я стою на ногах. Як приємно відчути себе у вертикальному стані. Коли прояснилося, я побачила, що стою в кімнаті кольору морської хвилі.  Лелія поки що не було, тому я вирішила пройтися.
«Гарну ілюзію сьогодні він створив», – подумала я.
 У ній не було жодного стола. Тільки великий білий диван. І такого ж кольору два крісла. Фішкою тут слугували великі панорамні вікна від стелі до самої підлоги, розташовані півколом, чим утворювали овальну терасу. На ній росло багато різних тропічних рослин. Мені стало цікаво, а що за вікном? Підійшовши ближче, я побачила казку. Море! Кабінет був на самому узбережжі. Видовище було чарівним. Море спокійне, але, звісно, як же без чаруючих хвиль, які розбивалися об скелі, спінюючись.
І тут я почула, як двері відчинилися. Картина так мене захопила, що я не могла відірватися. І без того зрозуміло, хто це прийшов, тому я привіталася не оглядаючись.
– Ти просто чарівник, – сказала я, захоплюючись хвилею, яка здійнялася високо-високо і раптом плавно опустилася.
– Так воно і є, – відповів хтось.
Але це не Лелій! Швидко розвернувшись, я побачила високого світловолосого хлопця, який широко посміхався. Світлошкірого, з насичено зеленими очима. Смарагдовими. Раніше я його тут не зустрічала.
– Е… – протягнула я . – Мене звати Вероніка.
Мені здалося, що нам варто зазнайомитися. Але, як виявилося, у цьому не було потреби.
– Я знаю, – відповів він.
Ну, звичайно ж, він знає. Напевно, він був на тому зібранні, на яке я увірвалася. Мене він і справді мав би запам’ятати.
Він широко усміхнувся так, що його посмішка освітила все навколо. Дивно, ніколи раніше за демонами не помічала, щоб вони так радісно зустрічали гостей. Згадалася Агні. Від її гостинності ще й досі волосся стає сторч. Так-так, на тій самій спині.
– А мене – Натан, – радісно сказав він, підходячи ближче.
З його вигляду не скажеш, що він був готовий просто зараз відкинути мене на інший бік кімнати. Поки що! Агні на перший погляд також небесним янголом здавалася. А потім!!! Брррр…
– Приємно познайомитися, – ввічливо сказала я, тиснучи його руку.
– А Лелій скоро буде?
Натан подивився на мене здивовано і водночас зацікавлено:
– У нас такі не працюють.
Ого, а це стало несподіванкою!
– Як не працюють?  – ошелешена такою новиною, запитала я. – Звичайно ж, працюють!
Натан здивовано звів брови:
– І яка в нього посада?
– Архидемон, – впевнено, відповіла я.
Здається, я дуже здивувала його, але він приховав свої емоції, бо зберігав непорушний спокій.
– Ну, тоді, сонечко, – лагідно почав він. – Ти помилилася кабінетами.
«Хууу, а то я вже почала хвилюватися…»
– Куди мені пройти, – запитала я, підходячи до дверей.
– Я так підозрюю, що на багато тисяч кілометрів донизу – в пекло.
Я спантеличилася ще більше:
– А хіба ми не тут?
– На жаль чи на щастя – ми в раю.