45.

Після півгодинного бродіння по кімнаті я знову не знала, чим себе зайняти, тому вирішила боротися з депресією звичним мені способом – малюванням. Підготувавши все необхідне, я взялася до роботи. Минуло ще пів години, але полотно залишалося чистим. Жодної ідеї. Взагалі нічого. Натхнення не було. Останні події так вразили мене, що я не могла думати більше ні про що, крім страшних картин з перерізаними венами.
«А чому б і ні?» – несподівана думка осяяла мене.
Я не можу завжди малювати позитивні картини. Жахіття і страх також присутні в нашому житті. Що ж? Я взяла пензлики і намагалася створити картину. Зверніть увагу, що саме: «намагалася». Але нічого не вдавалося. Скільки б я не наносила кольорів, усе було не те й не те.
Поглянувши на свою картину, я побачила цілковиту мазанину. Я взяла ганчірку і нервово почала витирати нею полотно, а потім, не боячись вимазати підлогу, відкинула її у куток. Я була надто розчарована, щоб хвилюватися через такі дрібниці.
Через п’ятнадцять хвилин я зрозуміла, що вимазалася.
– Чорт! – кричала я, не боячись, що мене хтось почує.
 Раптом вхідні двері відчинилися і на порозі постав Максим власною персоною. Він посміхнувся, почувши моє «Чорт!».
– Творча криза?
Я фиркнула, намагаючись не видавати свої справжні почуття. Але з мого обличчя можна було прочитати все і без слів.
– Ні! – впевнено відповіла я. –З чого, ти, взяв?
– З ганчірок, – він показав у куток.
Було зрозуміло, що вони летіли через усю кімнату, залишаючи за собою на підлозі цілі шлейфи фарби.
– Це не важливо! – нервово відповіла я.
Чи то від творчої кризи, чи від репліки Максима, не знаю, але в будь-якому випадку, я не хотіла з ним спілкуватися.
– Що ти хотів? – різко запитала я, повертаючись до картини, яку вже було не можливо врятувати. Але, я вдала, що я зосереджено працюю над нею.
– Настя передала список.
– А…., – протягнула я. – Список.
Звичайно ж, список. Вона говорила про нього і про те, що Максим його принесе.
– Поклади на стіл.
Максим здивовано подивився на мене, але заперечувати не став. Поклавши його, він присів на крісло, пильно вдивляючись і мене. І тут я не витримала і зірвала полотно із підрамника. Цвяшки розлетілися по всій кімнаті, а полотно полетіло до ганчірки,  подолавши таки й же шлях.
– Точно – криза! – констатував Максим.
Чесно кажучи, мені було не до його коментарів. Я підготувала третє полотно, але його не було чим закріплювати. Тому мені довелося стати на коліна і, повзаючи по кімнаті, шукати цвяхи. Весь цей час він тільки спостерігав. Коли я зрозуміла, що справа не така проста, як здається на перший погляд, я сіла на підлогу і тяжко зітхнула.
– Допомогти? – поцікавився Максим, присідаючи поруч.
– Обійдуся і без твоєї допомоги! – відповіла я різко.
Максим скоса глянув на мене і швидко піднявся.
– Список на столі!
Не сказавши більше ані слова, він вийшов з кімнати і гримнув за собою дверима.
«Чорт», – простогнала я.
Не потрібно було з ним так розмовляти, зважаючи на те, що він сьогодні зробив для мене. Але було вже надто пізно.
 «Чорт», – повторила я ще раз, розуміючи, що сьогодні я вже нічого не зроблю. Я хотіла повернутися до картини, але зупинилася на пів дорозі. Я розуміла, що з неї сьогодні нічого не буде!
Чи буде?
Лелій!
Мені негайно потрібен Лелій. І я сама прийду до нього. Просто зараз!!!

Так! Мені це було необхідно просто зараз. Занадто багато всього сталося. Все це навалилося, як сніг, на голову. Я не контролюю себе, зриваючись на людях. Спочатку Женя, а зараз Максим. Я не така! Мені просто потрібен Лелій.  Хоча б доторкнутися до нього. Один разок!
«І так, почнемо!» – офіційно заявила я, лягаючи на ліжко. Мені потрібно зробити це. Дуже! Тому я розслабилася і уявила Лелія: його обличчя, посмішку, запах. Я приготувалася, що зараз зв’язок встановиться, але нічого не відбулося.
«Чому?» – здивувалася я.
Доклавши трішки більше зусиль, мені здалося, що повіяв легенький вітерець.
 «О так, я відчуваю!» – зраділа я.
Невидима ниточка слабенько, але почала натягуватися.
На іншому кінці я відчувала його – Лелія.
Я готова була перемістися, але знову ж таки - нічого. Я розплющила очі, не розуміючи, що таке. Такого не може бути. Я розуміла, що все повинно вдатися. Незважаючи на першу невдачу, я наважилась на другу спробу. Поколювання в грудях підсилилося, а це означало, що ниточки натягуються наново і готові вирвати мене. Волосся розвіювалось щосекунди все сильніше і сильніше. За моїми відчуттями, в моїй кімнаті, зараз повинно було б відбутися цунамі. Так! Це воно, ось-ось, і я буду там. Я витратила останні сили, щоб відірватися, але щось блокувало перехід. Я добре розуміла, що моя душа відділяється, але також чітко бачила, що вона тримається за якусь останню соломинку.
– Що за чорт? – закричала я, коли відчула, що і це сьогодні мені не до снаги. Я підстрибнула з ліжка і почала кроками міряти кімнату.
«Але чому?»
Я відчувала, що ось-ось і все вдасться, але…
Я оглянула кімнату і зрозуміла, що вона усіма стінами тисне на мене. Мені потрібно було прогулятися. Але чи безпечно це? Я визирнула у вікно і побачила, що на вулиці починає сутеніти, а, значить, у мене є не більше пів годинки.
Одягнувши куртку, я вийшла на вулицю. Але куди піти? Ось у чому питання!? Львова я ще й досі не знаю. Через ці всі події я так і не пройшлася по своєму туристичному маршруту «Вероніки Лозинської». Єдиний варіант, до якого я додумалася, – це був стадіон. Недалеко, і там були лавочки. Коли я підійшла, то побачила, що там уже не було нікого. Тільки поодинокі закохані парочки тискалися біля турніків. Також  декілька людей вийшло на вечірню пробіжку. Я присіла і задумалася.
«Чортів Лелій!» – простогнала я.
Чому його немає поруч, коли він такий потрібний!? І, навпаки, йому нудно – і він витягує мене!?
«Можливо, в нього виникли якісь важливі демонські справи?» – завбачливо подумала собі.
Але раптом в голові прозвучало ще одне запитання:
«Але чому я не можу сама цього зробити?».
Минулого разу все вдалося без проблем. І враховуючи те, що я робила це вперше. Зараз я вже знала, як це відбувається і відчувала, що все має вийти, але… Знову це чортове –  «Але!!!».
– Малишка, все буде ґуд, – з роздумів мене вирвав знайомий до болю голос.
Обернувшись, я побачила Максима. Мало того – з дівчиною.  І зважаючи на те, як вони розмовляли і притискалися один до одного, між ними були не просто дружні стосунки. Я була такою шокованою, що моя щелепа, в прямому значенні цього слова, відпала.  Недавно мені було соромно за те, що я звинувачувала та підозрювала його. Але зараз ці почуття враз змінилися. Звичайно, я і досі не вірила в те, що він міг нашкодити Насті. Але як він може так поводитися? Вона в лікарні і потребує його підтримки. Натомість він вештається з усякими курками. Моя ненависть шалено зростала! Я відчувала це полум’я, яке щомиті розгорялося все дужче і дужче.
Розуміючи, що буде краще, якщо він мене не побачить, я намагалась швиденько зникнути. Але було пізно! Ніби, відчуваючи, він швидко обернувся і подивився мені просто в очі. В його погляді можна було прочитати: «Ану, стояти на місці».
– Вероніко.
«Чорт! Тепер втікати було справді запізно» – сумно видихнула я і розвернулася в його бік. І тут він звернувся до своєї дівчини. Вона кивнула йому й попрямувала зі стадіону геть.
Я стояла на місці, не знаючи, що на мене чекає. Бо кажуть же: «Свідки довго не живуть».
Він підходив усе ближче і ближче, а мій страх наростав. Зрештою, мій гнів остаточно змінився панікою.
«Даремно я на нього накричала», – відчайдушно подумала я.
– Привіт, – коротко і сухо, привітався він.
Незважаючи на те, що ми бачились годину тому, я також привіталася.
Тиша. Кожному із нас було, що сказати, але ніхто не наважувався заговорити першим.
– І так, – після паузи, скорботного мовчання, сказав Максим. – Ти все бачила?
...Блін, він ще й питає? Невже і так не зрозуміло..!? Здається, я ще й досі щелепу не підійняла.
– Так, – тихо відповіла я.
Максим прищурився, розглядаючи моє обличчя. Він дивився так, ніби намагався прочитати на ньому, чи я брешу, чи кажу правду. Підійшовши ще ближче, він нагнувся і прошептав:
– І що ти збираєшся робити?
– Ти про що?
– Розкажеш Насті.
Він божевільний чи що!? Звичайно, я повинна їй про все розповісти, якби не одна деталь…
– Ні.
Відверто кажучи, він був шокований такою відповіддю:
– Але чому? – подивився на мене Максим.
– Повір мені, я із задоволенням зробила б це.
Я задумалася. Адже жодна дівчина не заслуговує, щоб її зраджували.
– Але Насті і без твоїх зрад добряче дісталося. Я не буду її добивати остаточно.
– Дякую, – здивовано, але водночас і задоволено відповів Максим.
– Що!?! – закричала я. – Дякую?! Ти хіба не розумієш, як ми зараз їй потрібні? Особливо ти! Підтримка коханої людини – найцінніше, що тільки може бути.
Максим здивовано подивився на мене. Ніби він вперше чує про любовні стосунки з Настею. Так ніби він узагалі тут ні при чім.
– До чого тут наші стосунки? – він із цікавістю вдивлявся у мене. – Ми з нею не зустрічалися.
Ну, так, я була здивована! Як це вони не зустрічалися?! Настя чітко і ясно представила Максима як свого хлопця.
– Здається, вона так не думає!
– Ми з нею завжди були друзями! – впевнено констатував Максим.
– Слухай, ти! – я підвищила голос і майже кричала. – Ти мене за ідіотку маєш!? Уперше, коли ми познайомилися, ви трималися за руки й цілувалися, а Настя назвала тебе своїм хлопцем. Хіба не так?
Максим замружився. Чим дав зрозуміти, що йому не подобається допит, який я йому влаштувала.
– Так, – коротко відповів він.  Але за мить я побачила як його погляд  із нервового перетворився в єхидний.
– Ти ще ні з ким не зустрічалася? – нахабно запитав він.
Мої щоки налилися фарбою. Що він взагалі собі дозволяє?
– А як це стосується Насті? – запитала я.
– Тепер зрозуміло, чому ти так до всього ставишся болісно, – сказав він, але це все одно нічого мені не пояснювало.
– Може, ти перестанеш ходити колами?
– Маленька, у житті не завжди буває все, як в казці: «Вони покохали один одного, прожили все життя разом і померли в один день».
О, це вже було занадто. За кого він мене має? Що взагалі собі дозволяє? Він вважає мене малою шмаркачкою. Я хотіла вчинити, як доросла людина, але повелася, як малявка, чим і підтвердила свій статус.
– Та пішов ти! – всупереч усім своїм принципам сказала я. Розвернувшись, я попрямувала з стадіону.
Це зачепило мене за живе. Так, нехай я і не зустрічалася ні з ким, але це не означає, що я вчора народилася.  Але, може, в чомусь Максим і був правий? Можливо, я живу ілюзіями? Невже я була такою наївною, вважаючи, що існує щире кохання? Що люди готові на все заради коханої людини? Напевно, в такої пари, як Максим і Настя, такого кохання і не могло бути. Що їх поєднувало!? Які в них були спільні інтереси? Горілка, дискотеки та танці до ранку. Очевидно, такі стосунки і не могли довго проіснувати. Мабуть, я і не повинна була дивуватися такому перебігу подій, а прийняти це, як належне. Сприймати їх так, як вони цього заслуговують.
Аж раптом з моїх роздумів мене вирвала чиясь рука на моєму плечі. І я майже не сумнівалася, хто це.
«Максим!» – подумала я і вже хотіла повернутися і сказати йому все, що я все ще вважаю його «зразковим» хлопцем, але не змогла цього зробити.
Я відчула сильний удар просто в обличчя. Тоді ще один. Тепло розлилося у грудях і я зрозуміла, що не лише голова постраждала від ударів. Я подивилася на свого нападника, бажаючи роздивитися його, але в очах все поплило від останнього удару, який я пам’ятала. І він дістався мені по носі. А далі – темрява!