44.

 Але як тільки я влетіла, відчинивши двері своєї кімнати, в обійми найріднішої мені людини, не стрималася і повністю віддалася емоціям.
– Вероніко? – запитав Женя, обіймаючи мене. – Що сталося?
Притиснувшись до нього, я так розридалася, що не відразу змогла сформулювати речення.
Трохи заспокоївшись, розказала все, що Женя пропустив. Під час моєї розповіді Женя все ширше і ширше розплющував свої очі. Він був дуже здивований. Але згодом його здивування змінилося гнівом:
– Виродки! – заявив він. І цим словом було сказано все.
– Женя, – схлипуючи сказала я. – Що буде далі?
– Що саме?
– З нами всіма. Я боюся.
Женя обійняв мене ще міцніше.
– Я буду завжди біля тебе, не хвилюйся. Усе буде добре, – він зробив паузу, задумавшись, чи справді це так буде. А тоді, ніби зрозумівши, що мусить бути саме так, додав:
– Обіцяю.
Ми стояли непорушно. Женя міцно обіймав мене і я вірила тому, що він говорить. З ним я буду в безпеці. Я це відчуваю. Я вірю йому.
Але раптом Женя відсахнувся і здивовано подивився на мене.
– Олександрівно, а що ти робила з Максимом?
– Ой, не має значення, – я намагалася відійти від теми, але це зацікавило його ще більше.
Він відпустив мене і присів на ліжко. Відкинувся на ньому і, заклавши руки за голову, запитально подивився на мене:
– Розказуй!
– Ху…, – я застогнала.
Але знаючи Женьку, не мала вибору, тому довелося мені розповісти йому все від початку до кінця. Здивувало мене те, що він не став акцентувати увагу на тому, що я не доповіла йому про втрату свідомості раніше. Звичайно, хвилі занепокоєння пробігли його обличчям, але він ніяк не прокоментував цього. Бо його більше занепокоїло те, що Максим виявляв таку турботу до мене.
– Чому це тебе так дивує? – запитала я, коли він почав розпитувати про Максимові «напади» уваги. – Здається, ти був на його боці, коли він став підозрюваним номер один.
Він задумливо прокоментував:
– Так-так. Він турбувався про Настю, тому що вона його дівчина, і він, напевно, відчував провину, що не зміг захистити її.
– Правильно! – викрикнула я. – Через те, що я знепритомніла, він також відчував провину. Це ж він кинув мені виклик щодо моїх фізичних здібностей.
– Напевно, ти права, – відповів Женя за мить.
Ми сиділи мовчки, роздумуючи про все, що сталося. Але ні до чого суттєвого не могли додуматися.
– Подивимось якийсь фільм, – запропонувала я, коли зрозуміла, що далі продовжувати цю тему не має сенсу.
– Так, звичайно, – відповів Женя.
Але раптом пролунав телефонний дзвінок. Женя подивився на дисплей і завмер. Його обличчя посерйознішало. Він вагався, зиркаючи то на дисплей, то на мене.
«Про що він думає? Чому так вагається?» – ці запитання кружляли навколо мене вихором.
 І тут він все ж таки вирішив взяти слухавку:
– Алло, – по-діловому відповів він.
І я уперше почула від нього, замість його фірмового «Алійо», серйозне «Алло!»
– Ні. Я не можу говорити.
Він замовк і настала пауза.  Пауза, яка тривала приблизно хвилину.  Весь цей час він зосереджено слухав, а його обличчя не виражало нічого, крім серйозності і важливості. Коли голос по той бік зв’язку стих, Женя відповів:
– Так. Я зрозумів.
– Жень, що відбувається?
І я вперше почула зосереджено-стриманий голос Жені. І це стривожило мене.
– Олександрівно, не переживай.
Він говорив легковажно. Але я бачила в його очах тривогу. Безперечно, він був поганим актором. І це було зрозуміло, як ясний день. Я надто добре знала його, щоб слухати його байки на зразок: «Олександрівно, не парся, просто в хом’ячка мого друга закінчився корм. Потрібно негайно привезти!»,
– Просто в мене виникли негайні справи, – натягнуто посміхнувся він, думаючи, що я повірю в це.
«Ти, диви, майже вгадала з відмазкою!» – подумки фиркнула я.
Натомість суворо просвердлила Женю очима й запитала:
– Знову. І які це такі негайні справи? Про які ти мені ніколи не розповідаєш!?
Моя тривога змінилася гнівом. Я відчувала, що тут щось нечисто і що він мене обманює. Тобто він не договорював до кінця і постійно петляв, віджартовуючись.
Але чому він мені не довіряє? Чому приховує правду? Невже йому є що приховувати? Ці питання випалювали мене зсередини.
– Тому що це тебе не стосується, – суворо відповів Женя.
Ці слова– ніби грім серед ясного неба.  І вони прозвучали досить-таки грубо з його вуст. Ніколи раніше він так зі мною не розмовляв.
– Я хвилююся за тебе, – мені було так боляче, що я ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Відчувши це, Женя наблизився й міцно обійняв мене.
– Я знаю, знаю. Але, повір, так буде краще.
Його слова насторожували й водночас лякали. Я хотіла запротестувати, але також розуміла, що повинна довіряти йому.
– Добре, – витиснула я з себе. – Тобі потрібно бігти.
Я не хотіла цього говорити. Крім того, я не хотіла, щоб Женя залишав мене. Але я чудово розуміла, що мені потрібно самій запропонувати йому піти, щоб він почувався менш винним. Женя подивився на мене вдячно і розуміюче.
– Побачимося завтра,– він відпустив мене і вже хотів вийти, коли раптом зиркнув на мою шию. – Олександрівно, а чому ти не носиш метелика? – запитав він. Цим шокував він мене ще більше.
– А причому тут він?
– Ні - ні, просто згадав.
І вийшов з кімнати. Я дивилася йому вслід, не розуміючи, чому він раптом згадав про прикрасу, яка валялася десь і припадала порохом. Справді, чому я її не ношу? Саме для цього ми зробили петельку. Чесно зізнаюся, я забула про нього. А він і досі лежав на підвісній поличці.  Взяла його в руку і провела по нерівній поверхні. Камінчики заворожували блиском і я зачаровано доторкалася до них пальцем. Як я могла забути про таку прекрасну річ! Яка, до речі, не із сусіднього супермаркету!.. Я знайшла у своєму гаманці срібний  ланцюжок із хрестиком, що його мені подарувала бабуся. Сумно подивилася на нього, а тоді пробурмотала:
– Вибач, але потрібно давати дорогу молодим.
 Я одягнула метелика і відчула, як холодний метал обпікає шкіру. Але за мить це відчуття минулося і більше не завдавало дискомфорту.
Я підійшла до дзеркала і не могла намилуватися, як він мені пасував. На моїй шиї він виглядав неперевершено.
«Чому я не одягла його раніше?» – дивувалася сама собі.
 Ще трохи покрутившись біля дзеркала, вирішила, що тепер не зніматиму його ніколи.